25. Устим. "Дивись на мене"

Я божеволів від неї. Ніколи не вірив в ці штуки про кохання і всяке таке, але коли справа стосувалась Ані… Бляха… 

Коли я поцілував її, я зрозумів, що я закохався. Це було таке незвичне відчуття, але я був щасливий в ту мить. Поки Аня не вирвалась і не втекла. 

Я що, придумав те, що вона відповідала? Ні, вона відповідала на поцілунок, її губи відкрились для мене, вона цілувала мене у відповідь, я точно це знав. 

Один клятий поцілунок завів мене так, як не заводило ще ніщо. Це було незвично. 

Але Аня втекла і магія розвіялась. 

Треба тримати себе в руках. Хоча з кожним разом це давалось все важче… 

Я піднявся на другий поверх і підійшов до спальні. Вона прожене мене, якщо я зараз прийду? 

Але мені хотілось прийти. 

Я тихо натис на ручку дверей і зайшов всередину. Світло було вимкнене, але я бачив її силует на ліжку, вона лежала непорушно, проте чомусь мені здавалося, що Аня тільки прикидається сплячою. 

Не могла б вона заснути за ці пару хвилин.

Я підійшов до ліжка і ліг поруч з нею під ковдру. Хотілось обійняти її, але я зупинився на півдорозі. Вона не хоче, щоб я її торкався, вона втекла. А те, що я цього хочу, не дає мені право робити це проти її волі. 

— Ти казала, ми обоє страждаємо в цьому шлюбі, — сказав я тихо. — Але я не погоджуюсь. Я не страждаю. Я радий, що ми одружилися. І Олена мене не цікавить. Ніхто не цікавить останнім часом. Ніхто, крім тебе.

— То тобі так здається, — пробурмотіла вона. — Що ти радий… Ти переконав себе в цьому, але одного дня ти зрозумієш, що хочеш позбутися мене…

—  Якісь дурниці ти кажеш, — я все ж не втримався і торкнувся долонею її талії. — Я хочу, щоб ти була поруч.

— Мабуть, краще, щоб цей шлюб залишився фіктивним, — проговорила вона, роблячи паузи після кожного слова, немов для того, щоб сказати це, їй потрібно було робити зусилля над собою. 

— Ти ж казала, що не боїшся мене, — я зітхнув. — Чому зараз у мене таке враження, ніби ти все одно боїшся? Чи я дійсно неприємний тобі? Навіть не знаю, що гірше.

— Це я буду неприємна тобі, — відповіла вона. — Я це точно знаю!

Я пригорнув її ближче до себе, щоб вона не відсторонилась, бо вона хотіла відсторонитись. Та я не випустив її з обіймів.

— Чому ти так думаєш? Хіба не бачиш, як я дивлюсь на тебе, як моє тіло реагує на твоє? Не чуєш, як швидко зараз бʼється моє серце? — продовжив я запитувати її пошепки. 

— Чую, — прошепотіла вона дуже тихо. — Але це тому, що тут темно…

— Я зараз увімкну світло, але тоді ти дозволиш мені робити все, що я захочу, — я майже торкнувся губами її шиї. — І вся ця дурня з твоєї голови вивітриться. 

— Ні! — вигукнула вона. — Не треба! 

В її голосі звучав справжній жах. 

— Аню, ну ти чого… Чому ти не довіряєш мені? Я ж правда стараюсь. Просто увімкну нічник. Нічого не трапиться. Дай мені подивитись на тебе, будь ласка. Я хочу дивитися на тебе. Особливо в ліжку… Я часто про це думаю, — зізнався я неголосно.

— Можна, ми полежимо так, без світла? — тихо запитала вона. 

— Але ти не віриш мені, коли ми лежимо без світла. А я хочу, щоб ти зрозуміла, що я насправді відчуваю до тебе, — я сковтнув слину.

— Для чого тобі це? — вона напружилась і трохи відсторонилася від мене. — Я не хочу, щоб ти прикидався з жалості…

— Ти це серйозно? — в шоці запитав я. — З жалості? 

Я все ж відсторонився і увімкнув той клятий нічник, після чого одразу повернувся до неї. Навис над Анею, зазираючи їй в очі. Вона перелякано завмерла, не кажучи ні слова. 

— Дивись на мене, — сказав я, торкаючись губами її щоки. Моя долоня прибрала з нас ковдру і я побачив її в рожевому домашньому костюмі, що складався із штанів і кофтинки. — Я зніму це, — я торкнувся гудзика на кофтинці. — Тільки зніму, нічого зайвого робити не буду, нічого такого, ну… Кардинального. Можу торкатись тебе тільки губами, як тобі така ідея?

— Ні, я не хочу, щоб ти це знімав, — вперлася вона. 

— Будь ласка, Аню… — я вже дуже важко дихав, я не памʼятаю, щоб збуджувався так сильно, як зараз…