20. Анна. "Якби не минуле..."

Моє серце мало не вискакувало з грудей від хвилювання. Може, не треба було мені пити те вино, сказати, що я не вживаю спиртного… Бо зараз його тихий голос заворожував мене а від легенького дотику до моєї щоки по всьому тілу побігли мурашки… Я уявила, як він цілує мене, і мимоволі подалась вперед, заплющуючи очі… Але тут же зусиллям волі змусила себе стрепенутися. Я не маю піддаватися на його вмовляння, він мій ворог…

Я відсахнулась від Устима і вибігла з вітальні, швидко попрямувала до сходів, мої щоки горіли,  биття серця віддавалося в голові, я якнайскоріше забігла до спальні, але подумала, що зараз він прийде і сюди, тому я заскочила у ванну кімнату і зачинилася там. 

Відкрила кран з холодною водою і хлюпнула собі в обличчя, від цього ніби трохи прийшла до тями і змогла логічно мислити. Зараз я розуміла, що мене тягнуло до Устима фізично, але я вирішила не піддаватися цьому потягу. Казати на всі його хитрощі “ні”, і що тоді він зробить? Я подумала, що коли мине трохи часу і він зрозуміє, що не доб’ється свого, то відчепиться від мене, залишить у спокої. Потрібно лише трохи почекати…

Я почула за дверима ванної кроки Устима і вся напружилася. Ну, не буде ж він вибивати двері? 

— Мені піти сьогодні спати в іншу кімнату? — запитав він якось чи то сумно, чи щось таке.

 — Це твій будинок, — сказала я. — Можеш лишатись, якщо хочеш. 

— І ти замкнешся в ванній? Мене таке не влаштовує, — тепер він знову, здається, насупився. — Ти боїшся мене, так? 

 — Ні, — сказала я. — Якщо не будеш чіплятися до мене, я вийду. 

— Добре, не буду чіплятися, — я почула, як він зітхнув. 

Я відчинила двері і вийшла. 

— Вибач, — сказала тихо. — Я реально не можу… Краще тобі навіть не старатися щось змінити…

— Я тобі настільки огидний? — він зазирнув мені в очі. 

 — Справа не в тобі… Просто я не можу, — я похитала головою. Було якесь дивне відчуття, щось середнє між сумом і втомою…

— Чому не можеш? Що саме тобі не так? — продовжив допитуватись він. — Все тому що у нас шлюб за угодою? 

 — Так, — кивнула я. Ну, не буду ж розповідати йому про всі обставини, і про те, що він мій ворог… Хай думає, що я просто ображена, що мене змусили вийти за нього проти моєї волі…

— Зрозуміло, — він відвів погляд. — Добре, я піду. 

 — Так буде краще, — я ковтнула слину, бо в мене пересохло в горлі. — Добраніч. 

— Добраніч, — він відвернувся і пішов до дверей. В самих дверях зупинився і додав. — Пробач, що чіплявся проти твоєї волі. 

 — Я не ображаюся, розумію, що ти хотів як краще, — відповіла я. 

— Добре, — він кивнув і вийшов зі спальні, прикриваючи за собою двері. 

Я сіла на ліжку і відчула, що по моїх щоках течуть сльози. Чому, що їх спричинило, я не знала. Можливо, просто перенервувала…

Але в глибині душі я знала, чому плачу — мені було шкода, що я не маю ідеальної зовнішності і люблячої сім’ї, і що з Устимом ми зустрілися так… неправильно… Якби не було цього минулого, може, я могла б покохати його…. Я сама злякалася того, про що думаю. Я не мала навіть думати про можливі почуття до нього, це відчувалося якимось неприроднім, неправильним, навіть збоченим… І все одно, коли я думала про нього, всередині мене ніби відчувалася якась крихітна іскра тепла… Мені хотілося, щоб я заснула, а потім прокинулась і зрозуміла, що все моє минуле було лише сном, а тепер я зможу прожити його по-іншому і спробувати стати щасливою…

Але, на жаль, це було неможливо, і від того мені стало дуже важко на душі…