18. Анна. "Розчарую тебе..."

Я сама не знала, що зі мною відбувається. В мене паморочилась голова від його близькості, від низького голосу, яким він сказав, що хоче мене… Це було як у якомусь дивному сні, і я не хотіла, щоб цей сон завершувався. Бо зараз, у темряві, коли я не бачила його обличчя, я не думала про те, що Устим — мій ворог, винуватець загибелі моїх батьків. Але коли світло увімкнеться, ця казка зникне, і з’явиться жорстока реальність… Та могла я хоча б кілька хвилин побути в полоні цього сну і не противитися своїм відчуттям?

Устим простягнув мені келих з вином, наші руки зустрілися, і я відчула ніби легкий удар струмом. Цікаво, чи він теж відчув це?

— Приємно пахне, — пробурмотіла я, піднісши келих до губ і зробивши маленький ковток.  Я почувалася якоюсь розгубленою, всі думки ніби переплуталися в голові.  

— Це рожеве вино, дуже популярне у Франції останні десятиріччя. До нас ця мода ще не повністю дійшла. Зазвичай в Україні більшість пʼє або червоне, або біле. Але мені рожеве здається цікавішим на смак. 

— Мені подобається, — вино було дуже легке і ніжне на смак, але все ж трохи паморочило голову.  — Я, правда, не надто в ньому розбираюся…

— У нас вдома є три винні холодильники. Покажу тобі. Можна буде ще щось спробувати, якщо тобі подобається рожеве. В мене багато рожевого там. 

 — Нічого собі, цілих три! — здивувалась я. — То ти гурман! 

— Ага, можна і так сказати. І всі мої знайомі та бізнес-партнери це знають, тож часто дарують мені щось цікаве. Тому їх і цілих три, — відповів Устим. — Мені подобається, коли ти така, як зараз… Дуже. Ти відкриваєшся мені. 

Я відразу насторожилась. Стоп, мені не можна прямо ставати з ним друзями. Потім буде складно думати про помсту. Треба відсторонитися…

Але випите вино створило в голові якусь пофігістичну порожнечу, і хотілося сказати, як героїня мого улюбленого фільму, що про помсту я подумаю завтра…

 — Ти мене ще погано знаєш, — сказала я більш холодним тоном.  — Не боїшся прийняти бажане за дійсне?

— Ну, може ти трохи причарувала мене, — погодився Устим якось надто легко. — Але я не проти. 

 — Не думала, що ти так легко ведешся на жіночі чари, — з іронією сказала я. — Виглядаєш таким владним мачо, зовсім не романтиком…

— Але тобі ж сподобалось це місце? — тут же запитав він. — Значить, не такий вже я безнайдійний у таких штуках, хіба ні? 

 — Так, тут гарно, — кивнула я.  — Ця темрява… вона створює ілюзію, що я не така, якою є насправді…

— Ти знову починаєш про свою зовнішність? — перепитав він. — Я можу тобі довести, що ти щодо цього дуже помиляєшся.

— Як саме довести? — запитала я. — Це неможливо — змінити мою думку про власну зовнішність…

— Але я можу довести тобі, що ти красива і сексуальна, — вперся Устим. 

 — Ну, спробуй, — хмикнула я.  — Але я гарантую, що в тебе нічого не вийде!

Він взяв мою руку і поклав її на себе там, де я не очікувала. Я одразу відсмикнула її, відчуваючи, що червонію. Добре, що в темряві він не бачив, як я знітилась. 

— Це тому що темно, — тихо сказала я.  — Це створює таку атмосферу… 

— Тобто, думаєш, в темряві чоловік хоче будь-яку жінку, яка під рукою? На це натякаєш? — запитав він з легким обуренням в голосі. — Так от, розчарую тебе. Ні, так воно не працює. Я хочу конкретно тебе, справа не в темряві, а в тобі.

 — Бо я зачепила твоє самолюбство, сказавши, що не хочу тебе, — стояла я на своєму. — І тепер ти бажаєш сам собі довести, що з тобою все гаразд, що всі жінки від тебе втрачають голову, і я в тім числі… Лише не хочу зізнаватися... Так от розчарую тебе, — я передражнила його. — Так воно не працює…