14. Анна. Побачення у темряві

Та пригода з застібкою сукні вибила мене з колії, і коли я нарешті змогла її поправити, то була червона, як варений рак. Устим, на щастя того не бачив, бо втік у душ… Я поспішила привести себе у більш пристойний вигляд, причесала розпатлане волосся, ледь торкнулася до губ помадою та підфарбувала вії. 

Стоп, чому це я прихорошуюся, невже хочу сподобатись Устиму? Ніколи не мала цього на меті! Він мені зовсім байдужий! Я злилася на саму себе, що погодилась піти на це побачення, адже сто відсотків, він потім захоче “продовження банкету”...

Насупивши брови, ретельно оглянула себе у дзеркалі, ця сукня була прямо антиеротичною, хоча хтозна, бувають чоловіки, які заводяться ще більше від якогось закритого вбрання, ніж від спокусливих міні…

Аж ось позаду мене почулися кроки, і з ванної вийшов Устим. 

 — Що, можна вже їхати? — запитала я в нього. Хотілося сказати щось дошкульне про те, чому він втік у ванну, але чомусь не могла підібрати слів. 

— Ну, дай я хоча б вдягнусь, — він кивнув на рушник, який був у нього на талії і я мимоволі опустила туди погляд.

Відразу почервоніла і відвернулась. 

 — Одягайся, я поки піду… вип’ю води. 

— Добре, — я почула в його голосі нотки веселощів. 

Вийшла зі спальні, відчуваючи, що він сьогодні переміг мене морально. Бо хоча Устим побачив мене напівроздягнутою, а я натомість побачила його, він почувався цілком спокійно, я ж, навпаки, згорала з сорому. 

Налила в склянку води, випила, і мені стало трохи спокійніше. Зрештою, чому я взагалі цим переймаюся? Мені треба ніяк не реагувати на нього, наче його й не існує в моєму житті. Хоча легко говорити: “Поводься, наче його не існує”, але коли вночі він знову обіймає мене… Від цих думок мені стало жарко, і я випила ще трохи води, аж тут побачила, що до кухні зазирнув уже повністю одягнений і готовий до виходу Устим. 

Я поставила склянку на стіл і запитально глянула на нього. 

— Ну, я готовий, — він був в чорному костюмі, не такому строгому, як той, що був на весіллі, але все одно виглядав дуже привабливо. — А ти? Можемо їхати? 

 — Так, авжеж, — кивнула я. — Поїхали…

***

Весь час. поки ми їхали в машині, я мовчала. Устим теж не проявляв бажання спілкуватися. Через кілька хвилин автівка зупинилася біля якогось ресторану.

Він відчинив для мене дверцята, і я вийшла з машини. 

— Яка тут кухня? — запитала я. 

— Середземноморська, тобто, багато всякого-різного, але акцент на рибному, багато італійських мотивів. Тут дуже смачно, — сказав він, коли ми підійшли до входу в ресторан. 

 — Зрозуміло, — тільки тут я зрозуміла, що всередині приміщення чомусь не горить світло. —  А чому тут темно?

— Це — головна фішка цього місця — абсолютна темрява, — сказав Устим. Його голос в темряві звучав якось загадково.  — Ми будемо їсти в темряві в окремій кабінці, нас ніхто не буде бачити і чути. 

 — Як ми будемо бачити, що їмо? — здивувалась я. — Ніколи не чула про таке…

— А нам не треба буде бачити. Загалом, страви тут готуються такі, які їсти доволі легко. А рука сама підносить виделку до рота, для цього бачити її не потрібно.

Ми зайшли до кабінки, очі, як не дивно, вже трохи звикли до темряви, і можна було розрізнити обриси стола і диванчика. Диванчик був невеликий, так що коли ми сіли, то опинилися близько один коло одного. Я відчувала тепло тіла Устима і терпкий аромат його парфумів. Чомусь серце забилося швидше. 

Офіціантка прийняла у нас замовлення і вийшла, і в кабінці запанувала тиша. 

 — Мабуть, моя сукня тобі настільки не сподобалась, що ти вирішив поїхати у місце, де нічого не видно, — спробувала пожартувати я...