12. Анна. Розмова з матір'ю

Своїми постійними натяками на мою цнотливість він мене виводив із рівноваги. Так, у мене ще не було стосунків, із своєю зовнішністю я старалася ні з ким не зближуватися, щоб не бачити потім в очах партнера розчарування а то й огиду. Змирилася з думкою, що проживу все життя сама. Якби сестра не сплутала мені карти своєю втечею… І тепер я мушу терпіти кпини цього самовпевненого придурка, мого новоспеченого чоловіка! 

— Так, мені подобається, що ти цнотлива, у тебе з цим якісь проблеми? — він вигнув брову. — Хочу бути єдиним, що тут поганого. Знаєш, як кажуть. Ключ, який відмикає всі замки — хороший ключ. А замок, який відмикається будь-яким ключем — поганий замок. 

— Боюся, в тебе проблеми з самооцінкою, — хмикнула я. — Якщо ти переживаєш, щоб дівчина не порівнювала тебе з кимось іншим у ліжку… раптом ти гіршим виявишся…

— Я в своїх силах цілком впевнений, Жанно, — він трохи схилив голову на бік. — Але я розумію, що тобі все це незвично. Ходімо сьогодні на побачення.

— Навіщо? — здивувалась я. — Ми ж живемо в одному домі!

— І що? Це заважає нам піти на побачення? — він зазирнув мені в очі. — Будь готова на сьому, я заїду додому і заберу тебе. 

Я лише плечима знизала. 

 — Ти як той їжачок, який їв кактус, — сказала я. — Але якщо тобі це приносить задоволення, то колися цим кактусом  і далі…

— Ти надто заморочуєшся, — він знизав плечима. — Який же ти кактус? Ну, колючки, авжеж, є, — він встав зі стільця і підійшов до мене, торкнувшись пасма мого волосся долонею. Зараз він стояв, а я сиділа і це було якось хвилююче, не знаю чому. — Але у троянди теж є колючки, — додав він, нахилившись до мого вуха. 

— Це так банально, — сказала я. — Ну, якщо тобі немає чим зайнятися, вигадуй побачення. Я все одно не погоджуся спати з тобою. 

— Тоді зустрінемось о шостій. Поїду зараз в офіс, — він відсторонився від мене. — Вдягнись для дорогого закладу. 

Я не стала відповідати. Подумаєш, “дорогий заклад”, збирається пустити мені пил в очі своїми грошима. Він все одно не поверне моїх батьків, що загинули через нього…

При думці про батьків на очі навернулися сльози. Якби вони залишились живі, все моє життя склалося б інакше… Цієї миті я так ненавиділа Устима, що ледве стрималась, аби не вдарити його. Лише зусиллям волі взяла себе в руки. 

Не зараз, все має йти за планом… Але я все одно йому помщуся!

***

Передивившись свій гардероб, знайшла довгу чорну сукню, яка виглядала як вбрання монашки, хіба що головного убору не вистачало. Вирішила, що саме її й одягну. 

Поки вдягалась і дивилася на себе у дзеркало, мій телефон задзвонив. Це була мама. Мені не дуже хотілося розмовляти з нею, але я все ж прийняла виклик. 

 — Слухаю, — сказала холодним тоном. 

— Мила, привіт, як ти? — запитала вона трохи схвильовано. — Не пишеш, не дзвониш… Як твої справи? Як Устим? 

 — В мене все нормально. Устим на роботі, — так само сухо відповідала я, сподіваючись, що вона скоро відчепиться від мене. Але мама не вгавала. 

— Він добре з тобою поводиться? Ну… — вона замʼялась. — І як пройшла ваша шлюбна ніч?

 — Ти переживаєш, чи побачивши мої шрами він не зрозумів, що я не Жанна? — хмикнула я. — Можеш бути спокійною, повертати мене назад як бракований товар Устим поки що не планує. 

— При чому тут Жанна взагалі? — вона зітхнула. — Я переживаю за тебе… Ми теж не очікували, що Жанна таке зробить… 

 Мені стало шкода її, вона здавалася розгубленою, і голос звучав так, ніби мама щойно плакала. 

 — Зі мною все добре, — сказала я вже м’якше.  — Устим… він не такий поганий, як я думала. Навіть запросив мене сьогодні на побачення. 

— Значить, ти йому сподобалась, це ж добре? І ти кажеш, що він не такий вже поганий… Може, у вас вийде справжній шлюб? — запитала вона. — Я була б дуже рада, якби в тебе було все добре… 

 — Поживемо-побачимо, — відповіла я ухильно. — Не сумуй, мамо. Мене ніхто не ображає. 

— Я дуже рада це чути, мила… Я люблю тебе…