6. Анна. "І не таких ламали, крихітко"

На подушці поряд зі мною лежав Устим і спокійно спав. Його обличчя уві сні було розслаблене і не таке неприємне, як завжди. Я спробувала поворушитися і відчула, що мені важко це зробити, зрозуміла, що його рука лежить на моїй талії. Паніка огорнула мене. Від шоку я різко штовхнула його в груди, аби вирватись, але це не допомогло: він ледь насупився і розплющив очі.

— Відпусти мене! — вигукнула я, штовхаючи його сильніше. Серце скажено калатало в грудях, я, здається, аж задихалася від цих його кліщів. 

— Ти чого брикаєшся? — він ще більше насупився, але голос його був сонним. — Ще рано… Спи, — і притис мене ближче до себе, знову заплющуючи очі. 

— Ти чого прийшов у мою кімнату? — обурено сказала я.

— Та можеш не кричати? — він теж підвищив голос. — Це взагалі-то моя спальня, ну, тепер наша, ми ж подружжя, як-не-як.

— Я не збираюся з тобою спати!  — мене аж затрясло від злості. — Йди до своєї Насті чи як там її! А мені потрібна окрема кімната!

— Дівчинко, ти як з чоловіком розмовляєш? — обурився він. — А що це в тебе? — раптом він торкнувся одного зі шрамів на моїй руці. — Вчора я цього не бачив…

Я щільніше натягнула рукава халата, радіючи, що лягла спати в ньому, а не роздягнулася. Певно, якби він побачив мене без нічого, то сам би втік куди подалі…

— Яка тобі різниця? Ти отримав гроші, можеш спати спокійно…

— Ну, я б з задоволенням спав спокійно, але… Мені треба твоя допомога з дечим, — він з викликом поглянув на мене. — Не було в нас шлюбної ночі, то  може влаштуємо шлюбний ранок? 

Моє серце калатало в грудях так, що, мабуть, і він чув його биття. 

— Мені погано! — вигукнула я перше, що спало на думку. — Пусти, прибери руку, бо зараз мене знудить прямо на твоє ліжко!

— Та що ти така дика, — він ледь насупився. — Невже цнотлива? 

— Не твоя справа! — я відчула, що червонію. — Пусти мене!

Устим тихо засміявся:

— Точно цнотлива! — але на цих словах все ж відпустив мене.

Я тут же підхопилася з ліжка і прямо босоніж побігла у ванну і замкнулась там. Вирішила, що сидітиму тут, поки він не погодиться дати мені окрему кімнату. Якщо треба, оголошу голодування. Лише одна думка про те, щоб знову опинитися з Устимом в одному ліжку, викликала в мене стан, близький до панічної атаки. Горло перехоплювало, я не могла дихати, і здавалося, моє серце от-от зупиниться…

Він підійшов до дверей, я почула його кроки.

— Якщо не збираєшся виконувати свої подружні обовʼязки, пусти мене в мій душ, чи пропонуєш мені ходити злим весь день? — запитав він. 

Я помовчала трохи. Потім сказала:

— Пущу, якщо ти пообіцяєш дати мені окрему кімнату. 

— Взагалі-то ти моя дружина, Жанно. З якого дива ти будеш спати окремо? 

— З такого, що я тебе не кохаю! Більше того, ти мені огидний! — вигукнула я. — Ти купив мене, як якийсь товар на ринку, і після цього чекаєш, що я кинувся тобі на шию? Не буде такого ніколи!

— А ти, значить, з зубками? По твоїй інсті я думав, в тебе зовсім інший характер, — хмикнув він. — Але навіть якщо так… І не таких ламали, крихітко.

Я відчувала буквально ненависть до нього. Хай не сподівається, що йому вдасться зробити мене покірною, я ніколи не стану іграшкою для нього. 

Відчинила двері, різко штовхнувши їх, так що вони вдарили Устима. Хотіла проскочити повз нього і втекти, але він міцно вхопив мене за руку і втримав на місці…