Розділ 7.Що принесе нам день новий...

Перші промені ранкового сонця обережно та не сміливо торкалися ще сонної землі, проганяючи залишки ночі, коли наш обоз, що вишикувався довгою вервечкою, тільки-но заховався за першою гіркою, покидаючи передмістя.

Рухались повільно через перевантаженні вози, що поскрипували при кожному кроці запряжених  аків. Ці тварини були дещо схожі на свійських корів, тільки трохи більші та вищі,з довгою шерстю та короткими, але широкими рогами. Завдяки їхній витривалості та силі селяни змогли переорати найтвердіші ґрунти,а широкі копита давали змогу пройти по найрозбитішим шляхам.Самиці давали молоко, правда мало, але воно дуже поживне.Їх ліниво підганяли напівсонні візники, що сиділи по-одному на кожному возі, яких було аж п'ятнадцять. Обабіч, верхи на вороних конях, їхали два-три королівські гвардійці для охорони.У своїх довгих жовто-зелених левреях, дуже схожих на ельфійський одяг, вони нагадували, швидше, сонних мух, ніж еліту наших військ. 

Мене з фрейлінами розмістили в критий товстою та просмоленою тканиною віз щоб, у випадку дощу, можна було заховатися. Звісно, Аріаді дісталася б прекрасна карета, але я не вона. Каркас конструкції був дерев'яним і видавав жахливі скрипучі звуки. Дно встелили товстою ковдрою, і розклади кілька подушок, різних за  формою та розміром, для зручності. Моїм дівчатам вдалося якось розміститися, і зараз вони мирно посапували додивляючись свої сни, адже ніч видалась дуже напруженою.

Тільки до мене сон чомусь не йшов, мабуть через нерви, і відкинувши край тканини,невеличкмй прямокутник, який слугував віконцем, розглядала навколишній пейзаж. Але взріла лиш хвости  коней, що йшли поруч.Судячи з їхньої масті то це загін із представників Вордену, що їхав на чолі обозу разом із валасійцями. 

–Чогось бажаєте? —голос герцога лунав зверху. Я чомусь злякалася від не сподіванки, і різко відпустила тканину.

—Скільки нам їхати? –намагаючись не показати свого переляку, задала перше-ліпше питання.

—За хорошої погоди днів сім, може й швидше. –коротко відповів чоловік. Це й зрозуміло йому кортить по-швидше повернутися в палац, де час тече в своєму ритмі. —Головне —встигнути до перших дощів.

—Тобто? —не розуміючи, що саме має на увазі, перепитала бо вперше за своє життя опинилася за межами столиці. Цей світ був чужим та не знайомим для мене.

—Небесна волога розмиє грунтові дороги і доведеться їхати в об'їзд Аделарських боліт, а це зайвих два-три дні. —пояснив Добур. Він часто подорожував, так як був призначений батьком збирачем податків, а це означало, що добре знайомий з особливостями ландшафтів, погодніх умов кожного куточка королівства.

Аделарські болота–про них знаю лише з підручника та деяким відомостями почутим від вчителя. Колись там був квітучий зелений ліс у якому жили ельфи,а посередині текла бурхлива річка Оі. Та після набігів кхерів вони покинули обжите місце. Сотні їх полягли на полі бою, і згодом все перетворилося у важко прохідний чагарників. У народі ходили плітки, що це ельфійське прокляття, яке таким чином захищає поховані там таємниці лісового народу. Тільки одиницям відомий шлях через трясовину та й плату беруть чималу, коні там грузнуть, а ось аки з легкістю там пройдуть.Цікаво, а якою дорогою ворденці прийшли?

Більше розпитувати про щось ще не було бажання, тож подякувавши герцогу, відкинулась спиною на подушку, може засну? ЩТа через хвилин двадцять хитавиці, залишила ці марні спроби. Давалися в знаки нічні переживання. За кілька годин, все моє життя докорінно змінилося. Аріада померла, а я, та яку всі зневажали та вважали не гідною їхньої уваги, скоро стану королевою.

Що чекає мене там? Чи стане сил та знань бути гідною цього великого призначення? Так, я вчилася поруч із сестрою,і не те щоб була дурненькою, але ж ніколи не думала, що займу її місце. Тому до всього, що так старанно намагалися донести вчителі, відносилась з легкої тінню байдужості. А тепер...

По-заду залишився палац із своїми інтригами та перепитіями, мачуха, злісні недруги. А ще вірні друзі, Дін... Чомусь при згадці ельфа виникало почуття провини. Але тепер це не має значення.Через десяток днів я вийду заміж за Ггера, щиро надіюсь знайти в ньому все те, що не хватало дома.

Та як бути із Сильвером? Вперше у моєму житті хтось сторонній пропонував свою допомогу та дарував настільки коштовні подарунки. Ні, я не купилася на їх, але й брехати, що не маю жодних почуттів–не буду.Та це тепер доведеться задушити в зародку. Чому так, невже не маю права на власне щастя? Варто поговорити про це з ним  за першої можливості.

А трапилось така нагода аж під обід. Сонце високо піднялося над обрієм і пекло по-літньому,випаровуючи вологу із землі від чого над нею тремтіло легке, прозоре мариво. Зупинились, обабіч дороги, на просторі та рівній галявині із низькорослою травою. Кілька дерев, утворювали напівкільце, добре захищаючи від вітру. Слуги зайнялися приготування їжі, а саме нарізанням шматків м'яса та хліба. Багаття не розпалювали для економії часу.

Я з дівчатами вийшли на вулицю щоб подихати свіжим повітрям та трохи розім' яти ноги. Нам подали тарілки заповнені в'яленою телятиною та трохи сильно соленого сиру.Ароматна скоринка ще свіжої випічки дурманила розум і ми, мов голодні звіри, хвацько наминали. Запили все холодним компотом.

Вдосталь наситившись, вирішила відшукати Першого радника. Знайти його було просто, бо сидів посеред своїх людей, що голосно щось обговорювали.

Він саме підвів голову, відриваючись на мить від тарілки, як наші погляди зустрілися. Не наважуючись надалі ступити бодай крок,нерішуче завмерла. А може, краще розвернутись і піти геть? І продовжувати жити в не відомості? Та знаючи себе, що й до вечора не зможу почекати, зібравшись з духом, рушила вперед під здивовані погляди присутніх, що враз змовкли.

–Перший раднику, – дивилася на дракона зверху в низ, і це було не звично. Хоч і в цьому положенні його голова була на рівні моєї шиї. –Я хочу поговорити з Вами на одинці.

Ліва брова чоловіка вражено стрибнула вгору, і той відставивши посудину, схрестив руки на грудях.