Розділ 10

Весь час до обіду Даниїл працює. Тільки зараз розумію, наскільки багато у нього роботи. Можливо, тому й не має часу на доньку, але ж так не має бути. Їй необхідна його увага. 

– Нам час їхати, – говорить чоловік, коли вирішує всі свої справи, і ми разом залишаємо кабінет. На прощання отримую гнівний погляд Яни та розуміння того, що вона, швидше за все, ревнує мене до свого боса. 

Макс вже чекає на нас біля автомобіля. Сідаємо всередину і їдемо в ресторан. Трохи хвилююся, щоб не зробити якусь помилку, а ще мене бентежить цей Даніель, а саме: його надмірна увага до моєї персони. 

Ресторан розташований практично в самому центрі міста, і мені в очі одразу ж кидається пафосність цього місця. Розумію, що саме в таких місцях бізнесмени влаштовують ділові обіди, але моя персона в цей інтер'єр не сильно вписується. 

Іспанці вже чекають нас за столом, і коли Даніель помічає наше наближення, підводиться на ноги та бере в руки букет квітів. Розумію, що це для мене, і ще більш ніяково стає. І чого він причепився?

–  Діано, це вам! – дає мені квіти, а я розгублено дивлюсь на Яроша, який, своєю чергою, не зводить погляду з мене. Мабуть, чекає на мої дії, а я поняття не маю, що робити. 

– Дякую, – квіти таки беру, тому що відмовляти негарно. Офіціант одразу ж їх забирає, щоб поставити у воду, а Даниїл відсуває для мене стілець. 

Спочатку робимо замовлення, і мені доводиться перекладати назви страв для чоловіків, щоб вони змогли зробити вибір. Поки чекаємо на замовлені страви, Даниїл обговорює з Хуаном деталі контракту, а я перекладаю їхню розмову. 

Даніель майже весь час мовчить, тільки крутить у руці келих з вином. А ще він прямо витріщається на мене, що неабияк дратує. Намагаюсь на ці погляди не зважати, адже це може збити мене з пантелику і тоді я зроблю якусь помилку. 

Не хочу підставити Даниїла. Він поклав на мене великі сподівання. 

Далі переходимо безпосередньо до обіду і їмо практично мовчки. Замовляю собі лише салат і то, їм його неохоче. Через хвилювання зовсім немає апетиту. 

– Завтра в офісі підпишемо всі необхідні папери. Я повністю довіряю вам, Даниїле, – говорить Хуан, а я перекладаю. 

— Батьку, тобі не здається, що не варто так легко довіряти всім підряд? – питає Даніель. – Особисто я хочу ще раз переглянути контракт. 

– Вони хочуть ще раз переглянути контракт, – кажу Даниїлу.

– Без проблем, – киває Ярош. – Зустрінемось завтра в офісі. 

Він першим підводиться на ноги, а я за ним. Даніель одразу ж наближається до мене і подає свою руку. Доводиться вкласти у неї свою. 

– До скорої зустрічі, Діано, – він цілує мої пальці, а я ще більше ніяковію. Офіціант приносить квіти, і я свою кінцівку висмикую та забираю їх.

– Бажаю гарно відпочити сьогодні, – кажу обом чоловікам, але на молодшого стараюсь не дивитися. – Зустрінемось завтра!

Ми з Даниїлом першими йдемо до виходу, і я не знаю, що робити з цими квітами. Відчуття таке, що не треба було їх брати, але якби відмовилась, було б негарно. 

– Їдемо додому, – говорить Даниїл, коли сідаємо в салон автомобіля. Він потирає підборіддя, а я притискаю до себе букет. 

– Як тобі моя робота? – питаю зацікавлено.

– Ти чудово впоралась, – відповідає. – Тільки не варто фліртувати з моїми компаньйонами. Це може вплинути на кінцевий результат. 

– Але я… – хочу якось себе виправдати, але Ярош не дає цього зробити. Йому телефонують, і він повністю перемикає свою увагу на цей дзвінок. 

Після його слів якесь неприємне відчуття всередині. Наче я сама чіплялася до цього іспанця! 

Коли Макс відчиняє для мене двері, сухо дякую йому і йду до входу. Оксану і Злату знаходжу у вітальні. Кидаю квіти на стіл, а сама підхоплюю крихітку на руки. Не бачила її кілька годин, а таке відчуття, що дні минули. 

– Оксано, поставте, будь ласка, квіти у воду, – кажу. 

– Ой, які гарні! – вигукує жінка, взявши букет у руки. – Це вам Даниїл Павлович подарував? 

Саме в цей момент Ярош завмирає на порозі, а я вкотре червонію від його прямого погляду. Мабуть, ці квіти були б для мене значно важливішими, якби їх подарував мені Даниїл… 

– Ці квіти від іспанських колег Даниїла, – кажу стримано. – Оксано, як Злата поводилась? Все добре було?

Жінка починає розповідати мені, що їла і як спала Злата, і я практично забуваю про Яроша. Маленька сміється і радіє, що я повернулася, тому, не переодягаючись, йду з нею на вулицю.  

Поки вона робить маленькі, трохи невпевнені, кроки, я уважно слідкую за нею. Навіть не думала, що можу так сильно скучити за кілька годин. Та з іншого боку, можливе таке, що я просто боялася не побачити її знову. 

– У тебе з'явився залицяльник? – поруч зі мною зупиняється Макс і зацікавлено розглядає. 

– Він лише партнер Даниїла, – кажу стримано. 

– Тоді чому він подарував тобі квіти? – допитується Макс. – Діано, це, звісно, не моя справа, але не варто тобі крутити роман перед носом у Дана. Він розізлиться, а ти нічого не отримаєш в результаті.

– Ти за кого мене маєш? – сердито випалюю. 

– Я просто попередив, – заявляє так, наче в цьому немає нічого поганого.