Розділ 9

Наступного ранку прокидаюсь задовго до дзвінка будильника. Приймаю душ, одягаю спідницю та блузку, а волосся збираю у низький хвіст. Наношу легкий макіяж і взуваю туфлі. В принципі, непогано, але до тієї самої Яни мені ще далеко. 

– Ви дуже гарні, – усміхається Оксана, коли приходить у кімнату. – Даниїл чекає вас на сніданок, а я зі Златою залишусь. 

Киваю і відчуваю, що не хочу залишати свою крихітку. Вона прокинеться, а мене поруч не буде. Розумію, що це ненадовго, але самі в такі моменти відчуваю, наскільки сильно прикипіла до цієї дівчинки. 

Залишивши кімнату, йду в напрямку кухні. Коли ж бачу Даниїла за столом, різко зупиняюсь. Вчора наша розмова закінчилась на не надто приємній ноті, і поки що я не розумію, як спілкуватися з Ярошем.

– Доброго ранку! – кажу і під його прямим поглядом йду до кавоварки. 

– Доброго, Діано! – стримано відповідає Даниїл. – Після сніданку одразу їдемо в аеропорт. Іспанці прилітають через півтори години. 

– Що я маю робити? – сідаю навпроти Даниїла з чашкою і роблю ковток. Знову повертається хвилювання, і я зовсім забуваю про те, що ми нібито тримаємо дистанцію. 

– Просто перекладати нашу розмову, – відповідає. – Сьогодні за планом забрати їх з аеропорту і разом пообідати. Завтра підписання контракту. 

– Завтра? – дивуюсь. – Я думала, це всього на один день. 

– Пробач, що не попередив. Хіба це проблема? – цікавиться Ярош. 

– Я не хочу залишати Злату надовго, – кажу, як є. 

– Після обіду ти будеш вільною. Не хвилюйся, – Даниїл продовжує снідати, а я заледве змушую себе з'їсти трохи яєчні. 

Поснідавши, ми разом залишаємо будинок. Поки йдемо до автомобіля, помічаю на собі зацікавлений погляд Макса. Він також їде з нами, розмістившись на передньому сидінні поруч з водієм, а ми з Даниїлом – позаду.

Поки їдемо в аеропорт, постійно поглядаю на Яроша, який за останні десять хвилин прийняв понад п'ять дзвінків. Всім від нього чогось треба. Я в черговий раз переконуюсь, що Даниїл дуже зайнятий чоловік. Це не погано, але… Златі потрібна увага. Якщо він її тато, це стане проблемою. 

Коли автомобіль зупиняється біля входу в аеропорт, Максим виходить першим і відчиняє двері для Даниїла. Вони удвох обходять його, і сам Ярош відчиняє двері з мого боку і навіть руку подає. 

– Дякую, – кажу збентежено, коли моя долоня торкається його. Знову якесь дивне відчуття, і мурахи шкірою бігають. 

Пліч-о-пліч заходимо всередину, а Макс і ще двоє охоронців – позаду нас. Це так дивно, наче це мене охороняють стільки чоловіків. 

– Усе добре? – питає Даниїл, коли зупиняємось у центрі зали, очікуючи на приліт іспанців. 

– Так, – кажу доволі впевнено. Страх потроху відступив, і на зміну йому прийшла цікавість. Все-таки це мій новий досвід, і я маю бути сильною та впевненою у собі. 

– Вони тут, – говорить Макс через хвилину, і я одразу помічаю двох чоловіків, що прямують до нас. Одному з них років тридцять, не більше. Високий брюнет з чорним волоссям і модною бородою. Інший набагато старший, але не менш привабливий. Швидше за все, це батько та син. Схожість видно неозброєним оком. 

– Вітаємо вас! – широко усміхається старший чоловік і подає руку Ярошу. – Як життя, Даниїле?

Я одразу ж перекладаю його слова, і Ярош відповідає.

– Як завжди, Хуане! Твоїми молитвами! 

– Я Даніель! – молодший чоловік подає мені свою руку, і так ніяково стає. Всі погляди одразу ж концентруються на нас. – А вас як звати?

– Діана, – руку таки тисну, тому що відмовитись не можу. Відчуваю на собі прямий погляд Даниїла, але не можу зрозуміти, задоволений він чи ні. 

– Думаю, нам час їхати у готель, – втручається Ярош. – Діано, ми з тобою поїдемо в офіс, а потім зустрінемось з нашими гостями у ресторані. 

Я одразу ж перекладаю все для чоловіків, і мене трохи напружує прямий погляд цього Даніеля. Чоловік він, звісно, гарний, але я тут не для того, щоб романи крутити, та ще й з іспанцями. 

– Кидаєте нас напризволяще? – питає Даніель. – Я хочу, щоб Діана провела нас у номер. 

Ого! Оце так? Такого я точно не очікувала!

Кажу все, що почула Даниїлу, і його реакція сильно мене дивує.

– Скажи йому, що ти не швейцар. Сам номер у змозі знайти, – гиркає невдоволено, і тепер навіть Макс здивовано на свого боса витріщається. 

Розумію, що треба сказати це якось м'якше, але мені здається, що за виразом обличчя Яроша і так видно, що він злий. 

– Це не входить у мої обов'язки. Тому пробачте. Водій віднесе ваші речі в номер і допоможе поселитись, – кажу, і несподівано Даніель торкається моєї руки своєю. 

– Дуже шкода, Діано. Як добре, що ми зустрінемось за обідом, – чоловік задоволено усміхається, а я тільки очима розгублено кліпаю. Схоже, ситуація виходить з-під контролю.

А може, це я роздуваю з мухи слона…

– Даніель любитель гарних жінок, – говорить Даниїл, коли повертаємось у його автомобіль.