Розділ 8

– Дай я подивлюсь, – Даниїл присідає поруч зі мною і забирає ноутбук у мене з рук. Розглядає розбитий екран і хмуриться. – На ньому було щось важливе?

– Так, моя робота, – схлипую. Ну не можу я тримати себе в руках, коли таке сталося. У мене немає грошей на новий ноут, а працювати треба. 

– Ти працюєш? – Даниїл витріщається на мене так, наче вперше бачить. 

– Перекладаю тексти на замовлення, – кажу і забираю розбитий ноут. Пригортаю його до себе і поспіхом витираю сльози. – Пробач. Я краще піду. 

– Зажди! – не очікую, що Даниїл схопить мене за руку, але він робить це. Уважно розглядає і відпускати не поспішає. – Ти можеш працювати у моєму кабінеті, якщо це так важливо. 

Здається, мені почулося. Кілька разів кліпаю очима, але Ярош досі тут і чекає на мою відповідь. І що йому відповісти? Я змушена закінчити роботу, на яку чекають люди. Тому… змушена погодитись. 

Киваю невпевнено, а Даниїл відпускає мою руку. Він просить йти за ним, і я слухаюсь. Кабінет знаходиться на першому поверсі. Він світлий та просторий. Тут навіть диван є, великий і білосніжний. 

– Сідай сюди, – чоловік відсовує для мене шкіряне крісло і, коли сідаю, нахиляється зовсім близько. Вдихаю аромат його парфумів – і стає ніяково. 

Даниїл тим часом вмикає свій дуже дорогий ноутбук і підсовує його до мене. 

– Можеш працювати, а твій я заберу, – говорить і бере в руки мій розбитий ноут. 

– Навіщо? – дивуюсь. 

– Попрошу Макса знайти майстра. Можливо, зможемо його полагодити, – відповідає. 

– Було б чудово. Дякую тобі, – кажу абсолютно щиро.

– Працюй, – бачу мікроскопічну усмішку на устах Яроша і плакати більше не хочу. Можливо, я таки зможу закінчити роботу і надіслати замовникам. Нових замовлень не братиму, адже не зможу їх виконати. 

Не знаю, скільки минає часу, але замовлення доробляю і надсилаю. Новенький і дуже потужний ноутбук Даниїла працює швидко та якісно, не те що мій. Та я готова і на своєму працювати, лиш би вдалося його відремонтувати… 

Не розумію поведінку Марії Федорівни. Вона не має права так зі мною поводитись. Таке враження, що ця жінка на весь світ ображена. Але я тут до чого? Я правнучку її врятувала, як-не-як! 

– Як справи? – Даниїл з'являється на порозі несподівано. Розумію, що занадто глибоко поринула у свої роздуми, тому швидко вимикаю ноутбук і залишаю робоче місце Яроша. 

– Я все закінчила. Дякую тобі, – випалюю швидко. 

– Чудово, – Даниїл киває і дістає з-за спини ще один ноутбук. Зовсім новий. Білосніжний і такої ж марки як той, що на столі. – Твій врятувати ми не можемо, тому на заміну цьому візьми ось цей. 

– Я не можу! – навіть відступаю на крок, тому що можу собі уявити, скільки він може коштувати. 

– Діано, тобі ж треба працювати, хіба ні? – стримано питає Даниїл. 

– Треба, але… 

– До речі, які мови ти знаєш? – знову запитання.

– Англійську та іспанську. Зараз вивчаю ще французьку, – кажу. – А що?

– Якщо ти не хочеш приймати цей ноутбук просто так, то можеш допомогти мені в одній справі, – говорить, а я уважно слухаю. – Мені терміново потрібен перекладач з іспанської. Прилітають інвестори, а мій перекладач захворів. Шукати когось стороннього не хочу. Це приватна інформація. Не для зайвих вух. 

– А хіба я не стороння людина? – дивуюсь. 

– Ти виховуєш мою доньку, тому ні, – відповідає Даниїл. – То як? Допоможеш мені? 

Чесно кажучи, я хочу погодитись. Все-таки це практика для мене, але страшно шалено. А що, коли я щось зроблю не так? 

– Добре, – погоджуюсь на свій страх і ризик. – Тільки одразу попереджаю, що це у мене вперше. 

– Не хвилюйся. Я буду поруч, – Даниїл торкається пальцями мого плеча, і в тому місці наче ударом обпікає. Дуже дивна реакція, яка мене бентежить. 

Ярош передає мені ноут, а я збираюся залишити кабінет. Лише в останній момент згадую дещо дуже важливе. 

– А хто залишиться зі Златою? 

– Оксана. Можеш за це не хвилюватися, – відповідає. – Ще щось? 

– Я… Мені нічого одягнути. Тобто… треба ж гарно, а в мене тільки такий одяг, – вказую на джинси та футболку і відчуваю на собі прискіпливий погляд Даниїла.

– Це не проблема. Сьогодні ввечері моя помічниця привезе тобі кілька речей, – додає. – Це все, Діано?

– У мене таке враження складається, що немає проблем, яких ти не можеш вирішити, – кажу і пізно розумію, що дарма це бовкнула. Все-таки ми з Ярошем не друзі, а він зараз такий… спокійний. Зате у мене обличчя горить, і навіть вуха. 

– Якби ж то, Діано, – відповідає стримано. – На жаль, не все в житті так просто. 

Залишаю його кабінет, міцно пригортаючи до себе дорогий ґаджет. Не розумію, що зі мною зараз відбувається. Дотик Даниїла, його погляд і голос… Я наче на іншого чоловіка поглянула. Зовсім не того, що увірвався в мою квартиру з вимогою віддати його доньку.