Розділ 7

– Дякую за допомогу, – кажу, коли він закінчує втирати мазь. – Я хотіла дещо у тебе запитати. Чи можна мені запросити сюди подругу? 

– Хто вона? – видно, що Даниїлу така ідея не до вподоби, і з одного боку, я його розумію. Він намагається тримати за сімома замками те, що відбувається у його домі, і впускати сюди когось чужого – це наче через себе переступити. Але ж мене він впустив…

– Ми разом в інтернаті жили, – відповідаю. – Не хвилюйся. Каріна не зробить нічого, що може мені зашкодити. 

– Не варто так сліпо довіряти людям, Діано. Повір, не всі такі хороші, як ти думаєш, – Ярош не зводить з мене погляду, а я розумію, що він зараз про свою колишню дружину говорить. Чи то не дружину. Я ж не знаю навіть, що поєднує тата і маму Злати, крім самої дитини. – Можеш запросити свою подругу, але це під твою відповідальність. 

– Дякую, – широко усміхаюся. 

Ярош киває і залишає мою кімнату. Все-таки він не такий поганий, яким я його вважала. Тепер головне, щоб Каріна поводилась відповідно. Проблеми мені дійсно не потрібні. 

Коли телефоную їй і прошу приїхати завтра, подруга радісно пищить. Впевнена, що вона оцінить будинок Даниїла і самого чоловіка. А я сподіваюсь, що її візит не принесе мені чергові неприємності. 

Наступного ранку зустрічаю Даниїла за сніданком. Марії Федорівни немає, і це добре. Після вчорашнього я робитиму все, щоб тримати дистанцію. Саджаю Злату в годувальне крісло і даю суміш. Сама ж беру в руки виделку і збираюсь поїсти. 

– Як твоя рука? – питає Даниїл, а я завмираю, ніби вкопана. 

– Все не так страшно, як могло б здаватися, – кажу. – До речі, я хотіла дещо запитати… 

– Питай! – Ярош дає добро, і я продовжую. 

– Ти говорив, що розпочнеш пошуки моїх рідних, якщо я поїду до тебе. Я просто хочу знати… 

– Детектив уже працює над цим, – перебиває чоловік і змушує мене здивовано кліпати очима. – Він розпочав з пологового будинку, де тебе залишили. Поки новин немає, але якщо будуть – я все тобі скажу. 

– Дякую, – чесно кажучи, я шокована. Не думала, що Даниїл дотримає слова. 

– Поки немає за що, – стримано відповідає. – Ти дійсно хочеш знайти рідних? 

– Так, – впевнено відповідаю. – Мені важливо знати, хто я і звідки. Навіть якщо моя мама не хоче мене бачити, я хочу знати, чи є у мене брати та сестри. Бути одному – дуже важко. Я… не хочу бути одна. 

– Інколи одному значно краще, Діано, – говорить Ярош. Він допиває свою каву і підводиться на ноги. – Макс в курсі, що приїде твоя подруга. А мені час їхати на роботу. 

– Ти не хочеш попрощатися зі Златою? – питаю, коли він йде до виходу. Даниїл зупиняється і переводить погляд на доньку. 

– Я не сентиментальний, Діано. Не чекай від мене цього, – він йде, а мені кортить закотити очі до неба. 

Ярош дуже важка людина, але разом з тим він не такий поганий, яким я його вважала. Шкода, що Злата зовсім не відчуває його любові, та з іншого боку… може, ще не час? 

Якщо результати тесту покажуть, що він батько, то і ставлення зміниться. Я на це дуже сподіваюся. 

Після сніданку ми зі Златою йдемо на вулицю і вже там чекаємо на Каріну. Подруга пообіцяла приїхати до обіду, тому чекаю її з хвилини на хвилину. 

Поки Злата сидить на пледику і грається іграшками, я вмощуюсь у зручне плетене крісло і п'ю каву, яку принесла Оксана. 

– А ти ще їхати не хотіла, подруго! – заявляє Каріна, з'являючись на терасі. У неї за спиною Макс, але на нього я не зважаю. Міцно обіймаю подругу і щиро радію, що вона тут. 

– Бачу, що ти в захваті, – хмикаю, коли сідаємо за стіл. Вже через хвилину Оксана і гості каву приносить, а Макс кудись зникає. 

– Жартуєш? – стишує голос Каріна. – Про таке можна тільки мріяти! До речі, хто цей блондин? Він такий гарний! 

Не можу перестати усміхатися! Каріна у своєму репертуарі! 

– Це Макс. Начальник охорони Яроша, – відповідаю. 

– Ого! – бачу, як блищать очі у подруги, і розчаровувати її не хочу. Навряд чи Макс поведеться на неї. Він у бік Каріни навіть не глянув. 

Поки п'ємо каву, розповідаю подрузі про вчорашні фотографії. Вона слухає уважно, не перебиваючи, але я знаю: їй є що сказати.

– Ді, ти хоча б дивилася інформацію про Яроша, коли збиралася тут жити? – питає весело.

– Та ні. Я знаю, що він бізнесмен. Будівництвом займається, – відповідаю. 

– Будівництвом, – фиркає Каріна. – Ярош – не простий тип. Далеко не простий. Хочеш розкажу, що накопала на нього? 

– Хочу! – кажу, не задумуючись. Дуже сподіваюся, що Даниїл не бандит. Не хочу, щоб у Злати був такий тато. Але ж ми батьків не обираємо, тому, все може бути.

– Даниїл Ярош виріс в інтернаті. У нього немає батьків та інших родичів, – продовжує Каріна, а я одразу ж згадую про Марію Федорівну. – Усього досягнув сам, знайшовши підхід до потрібних людей. Ярош гарний, розумний і шалено багатий. До речі, одруженим не був і фактів про дітей також немає. 

– Я нічого не розумію, – замислююсь. Насправді мене сильно здивувало те, що Даниїл не має родини й виріс там само, де я. По ньому і не скажеш, що цей чоловік сам усього досягнув. Та з іншого боку, це викликає повагу.