Розділ 6

Поснідавши, Даниїл залишає нас, так жодного разу і не взявши доньку на руки. Я зовсім не розумію цього чоловіка і не знаю, що відбувається у його голові. 

Можливо, він сильно розчарувався у своїй дружині, яка відмовилася від доньки і йому нічого не сказала. І через це тепер він нікому не довіряє. Або ж Ярош таким завжди був. Надто замкнутим у собі й недовірливим. 

До обіду я гуляю зі Златою на вулиці. Нам ніхто не заважає, і Марії Федорівни не видно. Макс з'являється рівно о першій і заявляє, що нам час їхати. Не розумію, чому хвилююся. Якщо Ярош дійсно батько Злати, це ж не погано. У дівчинки буде все.

Все, крім батьківської любові.. А може, я помиляюсь? Може, Даниїл поводиться так відсторонено, тому що не впевнений, чи його ця дівчинка. Якщо побачить результати й вони будуть позитивними, одразу ж добрішим стане. 

Я дуже на це сподіваюсь, але все ж не вірю до кінця, що цей чоловік може бути іншим. Хорошим і люблячим. 

Сама саджаю Злату у дитяче крісло і розміщуюсь поруч з нею на задньому сидінні. Макс спереду, поруч з водієм. 

Їдемо хвилин сорок, і за цей час Злата встигає заснути. Коли автомобіль паркується біля приватної клініки, Макс відчиняє для мене двері, а я намагаюсь підняти сплячу Злату. 

– Давай я! – говорить і сам дістає Злату. Вона продовжує спати у нього на плечі, і маю визнати, що з дитиною на руках начальник охорони виглядає доволі мило. 

– Тобі пасує, – не можу втриматись від коментаря. 

– Не люблю дітей, – бурчить, але Злату мені не повертає. 

Так і йдемо до входу, наче пара, хоча насправді ми зовсім чужі люди.

Даниїла помічаємо відразу. Він стоїть в іншому кінці довгого коридору у компанії двох охоронців та чоловіка у білому халаті. Я бачу, як прискіпливо Ярош розглядає Злату, що спить на руках у Макса. Цікаво, чи відчуває він щось? Це ж його можлива донька… 

– Доброго дня! Проходьте у кабінет, – лікар відчиняє двері й першою пропускає мене, а тоді всіх інших. 

Макс віддає мені Злату, і вона прокидається та починає плакати. Коли їй у рот засовують ватну паличку, щоб взяти слину, дівчинка кричить ще голосніше. Тішить те, що це безболісно і швидко. Далі те ж саме роблять і з Даниїлом. 

Медсестра забирає пробірки, а лікар говорить, що результати будуть готові протягом тижня. Розумію, що часу не так багато і зовсім скоро мій звичний світ в черговий раз може перевернутися з ніг на голову. 

– Відвезеш Діану в парк, – дає розпорядження Ярош, коли прямуємо до виходу. Злата наче заспокоїлась, але злазити з моїх рук не хоче. 

– Добре, – стримано відповідає Макс. 

– А ти не хочеш скласти нам компанію? – дивлюсь на Даниїла і чекаю на його реакцію. А що? Він хоче доньку, але жодним чином її не визнає! 

– Пташок погодуєш, босе, – хмикає Макс, але у відповідь отримує холодний погляд Яроша і швидко стулює рота. 

– Я бізнесмен, Діано, – говорить Даниїл. – У мене роботи по вуха. 

– Таке собі виправдання, – фиркаю. – Але дякую, що хоча б мені дозволив прогулятись.

Залишаю чоловіків біля входу і прямую до автомобіля. Тільки от дійти не встигаю. Роблю кілька кроків, а тоді бачу, як нас хтось фотографує, з автівки, що також стоїть на стоянці. 

– Відвернись! – кричить Макс, а я не можу второпати, що відбувається. Минає частка секунди, а тоді поруч з'являється Ярош. Він стає так, щоб закрити нас зі Златою своїм тілом. 

Відчуваю його важке дихання зовсім близько і, коли піднімаю голову, розумію, що Даниїл закрив нас від фотографа своїми широкими плечима. 

– Що відбувається? – питаю, але відповіді не отримую. 

– Прогулянка скасовується! Додому, негайно! – кричить, і я навіть не думаю йому перечити.

Саджаю в крісло Злату, а тоді й сама розміщуюсь поруч. Бачу, як Даниїл сідає в інший автомобіль і швидко залишає стоянку. Ще жодного разу не бачила його таким злим. Невже все через того фотографа? 

Макс також мовчить, поки їдемо назад, а я все стримуюсь, щоб не накинутись на нього з запитаннями. 

Коли повертаємось у дім Яроша, я вкладаю Злату спати, а сама вирушаю на пошуки Макса. Не впевнена, що він розкаже мені правду, але дуже сподіваюсь, що хоча б щось пояснить. 

Макса знаходжу на задньому дворі у компанії кількох охоронців. Він якраз дає їм настанови бути пильними й нікого не пускати на територію. Коли помічає мене, хмуриться і відпускає своїх працівників. 

– Чого тобі? – питає роздратовано. 

– Хочу знати, що це було, – кажу. – Чому нас фотографували? 

– Тому що Дан – публічна особа, і журналісти з дня на день намагаються щось на нього нарити, – випалює. 

– І що це означає? – намагаюсь швидко все обдумати. – Тепер журналісти знають про те, що у Яроша є донька? 

– Поки що ні. Їм не відомо, що це за дитина і хто ти така, – відповідає. – Тому поки що покидати територію вам не варто. Принаймні поки Дан не розбереться. 

– Супер! – відчуваю, що починаю злитися. Хочу у своє нормальне життя! Скромне, але спокійне! – Тоді я запрошу подругу сюди. Це можна зробити? 

– Сумніваюсь. Питай у Даниїла. Якщо дозволить – охорона її привезе, – заявляє, а я важко видихаю. Звісно, не дозволить. Можна і не питати.