Розділ 4

– Що за запитання? – залишатись у боргу не збираюся. Буду мовчати та терпіти – швидко дамся їм під ноги. – Для початку могли б подякувати, що я вашу правнучку з дитбудинку забрала. А де були ви?

Ну так, перегнула я трохи, але вона першою почала! Жінка хмуриться, адже не очікувала на таку відповідь. Відповісти не встигає, тому що з кімнати, де спить Злата, виходить Даниїл.

– Що тут відбувається? – питає роздратовано. – Маріє Федорівно? 

– Все добре, – заявляє так, наче дійсно нічого не сталося. – Ми тут почали знайомитись, але ти нас перебив. 

– Діано, все добре? – Ярош знову торкається поглядом мого чола, а тоді опускається до очей. 

– Ми дійсно збирались познайомитися, – кажу стримано. Не знаю, навіщо вигороджую цю жінку. Просто мені здається, що не така вона погана, якою хоче здаватися. – Мене Діана звати. Я опікун Злати.

– Марія Федорівна, – відповідає. – Даниїле, я хочу її побачити! 

– Злата спить. Коли прокинеться, Діана принесе її тобі, – категорично заявляє чоловік. 

– Ви можете піти зі мною. Тільки тихо, – кажу й отримую від Яроша злий погляд, а от Марія Федорівна миттєво розцвітає. 

– Я буду тихо! – шепоче і сама хапає мене за руку. 

Все-таки дивна ця жінка, але ображатися на неї не хочу. Якщо врахувати, що вона бабуся Даниїла, то все стає зрозуміло. Все-таки одна родина… 

Цікаво тільки, де батьки Даниїла. Вони також у цьому домі живуть?

Ми з Марією Федорівною заходимо в кімнату, і вона повільно наближається до ліжечка. Даниїл з нами не йде. Мабуть, не хоче ще більше дратуватися. 

– Вона така гарненька, – шепоче жінка. – І так на Аліну схожа… 

– Аліна – це ж її мама, так? – уточнюю. 

– Так, – зітхає. – Зозуля, а не мама. Таку крихітку покинула і Даниїлу нічого не сказала. 

Марія Федорівна виглядає роздратованою. Впевнена: вона ненавидить свою невістку. І тут я її повністю підтримую. Та з іншого боку, я зовсім не знаю історії цієї родини й чому ця Аліна втекла. Можливо, проблема не тільки в ній… 

– Ти голодна? Пішли на кухню, – Марія Федорівна знову бере мене за руку і не дає змоги відмовитись. Розумію, що сидіти в цій кімнаті – не найкращий варіант, тому йду за нею. Можливо, у нас буде змога налагодити контакт. 

Кухня виявляється просто величезною, як і всі кімнати у цьому домі. Коли нас бачить покоївка чи то куховарка, одразу ж підбирається, наче боїться Марію Федорівну. Хоча… я її розумію. Ця жінка зі сталевим характером. 

– Оксано, накрий на стіл. Наша гостя голодна! – командним тоном заявляє Марія Федорівна, і бідна Оксана починає виставляти переді мною все нові й нові страви. 

– Не треба стільки. Я не голодна, – намагаюсь її зупинити, але куди там. 

– Не відмовляйся! Мабуть, у житті таких страв не їла, – заявляє прабабуся Злати, а у мене різко зникає апетит. Ну чому вона така? То нормальна, то колюча, як їжачиха? 

– Це ви так принизити мене хочете? – питаю сердито. 

– Просто констатую факт, – заявляє так, наче в цьому немає нічого поганого. – Бачу по твоєму одязі, що в розкоші не живеш. Навіщо тобі моя правнучка? 

– Я сама виросла в інтернаті, тому знаю, що там життя не мед. Я працювала у тому ж дитячому будинку, де знаходилася Злата. Коли побачила її, таку крихітку, дуже шкода стало. Саме тому оформила опікунство. І одразу забіжу наперед і скажу, що у мене можуть бути свої діти, і я впевнена, що вони будуть. Але Злата також моя. Я люблю її дуже сильно. Це все? Ще питання будуть? 

Марія Федорівна мовчить і розглядає мене якось інакше. А може, мені просто здається. Хай там як, їсти я не хочу. Взагалі, у цьому будинку я наче у в'язниці. А Марія Федорівна – головний охоронець тут. 

– Пробачте, але я не голодна, – встаю з-за столу і, не озираючись, повертаюсь у кімнату до Злати. 

Емоції переповнюють і руки тремтять. Чує моє серце, що це тільки початок. З цією жінкою буде нелегко, а ще є Ярош, про якого не варто забувати. Не сумніваюсь, що у нього також є для мене сюрпризи. І, швидше за все, не надто приємні. 

Легкий стукіт у двері відволікає мене від важких думок. Коли відчиняю їх, бачу на порозі ту саму покоївку з тацею у руках. 

– Я подумала, що ви хочете поїсти наодинці, – говорить жінка і передає мені тацю. – Я потім її заберу. 

Вона йде, а я навіть не встигаю подякувати. Маю визнати, що не всі тут такі погані. Є і нормальні люди.

Коли Злата прокидається, несу її на кухню, щоб приготувати суміш. На щастя, Марії Федорівни тут немає, зате є та сама жінка, що готує тут і, мабуть, прибирає. 

– Ось тут годувальний столик! – випалює, коли бачить нас, і тільки зараз помічаю його в кутку. Схоже, Ярош навіть про це подбав.

Саджаю Злату туди, а сама готую суміш. Першочергово треба нагодувати крихітку, а потім займусь своїми справами. Треба поїхати додому і речі зібрати, а ще було б добре поговорити з Пашею і все йому пояснити. 

Ми посварились, але це не означає, що треба ігнорувати одне одного. Чесно кажучи, все частіше у моїй голові з'являється думка, що нам треба розійтися. Паша не хоче приймати Злату, а я не готова віддавати її комусь.