Розділ 3

– Вийдіть всі! – гиркає Даниїл, а я беру на руки дівчинку і пригортаю до себе. Вона більше не плаче, і це хороший знак. 

Гримають двері, і ми залишаємось у квартирі втрьох. Хочу, щоб і Ярош пішов, але, швидше за все, це просто неможливо. 

 – Пробач. Мої люди інколи забувають, що треба бути більш тактовними, –  говорить Даниїл і переводить погляд з мене на доньку. 

– Мені не потрібні твої вибачення! – ціджу. – Просто забирайся звідси! 

– Ти ж не ідіотка, Діано. Сама розумієш, що я нікуди не піду, – Ярош робить крок до мене, а я відступаю. Тупий головний біль не дає нормально думати, але одне знаю точно: Злату не віддам! – Збирай речі! У мене не так багато часу!

– Ні! Я залишаюсь тут! – випалюю. – А якщо забереш Злату, я всім розкажу, що ти мерзотник і викрадач дітей! 

Після моїх погроз Ярош тільки ледь помітно усміхається. Здається, його зовсім не лякають мої слова, або ж цей чоловік добре вміє приховувати свої емоції. 

– Вчора я дізнався, що цей будинок підлягає зносу. Місяць-два – і ти залишишся без даху над головою. Куди тоді підеш з дитиною? Наскільки мені відомо, у тебе нікого немає, – Даниїл б'є туди, де болить найбільше. Ну, звісно, він знає про мене все. Хто б сумнівався. 

– Де гарантії, що ти дозволиш мені залишитися зі Златою? – питаю прямо. 

– Моє слово хіба не гарантія? – цікавиться. – Ти відмовилася від грошей, тому я не знаю, що ще можна тобі запропонувати. Хоча ні, знаю… Якщо підеш зі мною, я можу розпочати пошуки твоїх рідних. Ти ж намагалась їх шукати, правда? 

Замовкаю, тому що Ярош один за одним дістає всі козирі з рукавів. Так, я намагалась знайти свою маму. У мене була єдина зачіпка – її відмова від мене. На жаль, мої пошуки нічого не дали, тому що ніхто не хотів давати мені інформацію. Я впевнена, у Даниїла більше шансів докопатися до істини, але якою ціною? Я не готова її заплатити… 

– Ти задумалась, отже, я на правильному шляху, – говорить чоловік. – Сьогодні або завтра у мене та Злати візьмуть матеріал для аналізу ДНК. Поки йтиме суд, ти будеш поруч з нею. Коли моє батьківство визнають, я тебе відпущу. Та якщо матимеш бажання – зможеш залишитися і бути її нянею. За цей час мої люди займатимуться пошукати твоїх рідних. 

– Як у тебе все просто, – хмикаю зовсім нерадісно. 

– А навіщо ускладнювати? – усміхається кутиками губ. – Ти сама чудово розумієш, що я її заберу. З тобою чи без тебе. Вирішуй, Злато. 

А що тут вирішувати? У мене таке враження, що це глухий кут і дороги назад немає. Я не можу залишити Злату, а ще є надія знайти маму… і поглянути їй в очі. 

– Добре… – видихаю і дуже сподіваюся, що це не чергова моя помилка, – Тільки… мені треба речі зібрати. 

– За речами приїдеш пізніше. Мої охоронці тебе відвезуть. Візьми найнеобхідніше для Злати, і все, – холодні накази Яроша діють на нерви, але я тримаюсь, щоб знову не нагрубіянити йому. 

Готую суміш, беру кілька підгузків і змінний одяг. Збираю все в сумку і, коли повертаюсь на кухню, розгублено завмираю. 

Даниїл тримає на руках Злату, а вона торкається маленькими пальчиками його щік. Не плаче, і це хороший знак, а от сам Ярош схожий на кам'яну брилу. Жодних емоцій на обличчі,  або ж я не вмію його читати. 

– Я все зібрала, – кажу і, поставивши сумку на підлогу, забираю у нього Злату. 

Ярош хмуриться, а тоді несподівано торкається пальцями мого чола. Від дотиків чоловіків сироти виступають і серце починає битися частіше. Він мене лякає… а ще – бентежить. 

– Макс перестарався, – бурчить. – У тебе рана на лобі. Голова болить? Крутиться?

– В нормі я! – бурчу. – Їдемо? 

Намагаюсь обійти Яроша, але він не дає цього зробити. Хапає за руку і змушує зупинитися. 

– Я ще раз прошу вибачення, Діано. Цього більше не повториться, – стримано заявляє, а я… готова йому повірити. Просто в погляді Даниїла така впевненість і сила, що я готова прогнутися перед ним просто зараз. 

Відводжу погляд – і затуманення розуму зникає. Ні, прогинатись я не буду. А тримати дистанцію доведеться. Цей чоловік – суцільна загадка, і навіть зараз, збираючись їхати у його дім, я уявлення не маю, що на мене там чекає. 

Даниїл забирає сумку з речами, а я несу Злату. Замикаю квартиру на ключ, і все це під прямим поглядом Даниїла. В його очах так і читається: “Та що тут можна красти?”, але я ігнорую це, і ми разом спускаємось сходами вниз. 

Розумію, що такий чоловік, як Ярош, не зайде у мій ліфт. Аромати, які доносяться з нього – не для слабаків. І хоча Даниїла важко назвати слабким, з моїм ліфтом він однозначно не буде зустрічатися. 

Біля під'їзду на нас уже чекають два величезні позашляховики. Одразу пригадую, що один з них бачила вчора біля парку. Отже, за мною давно стежать. 

Сумку з речами забирає охоронець і кладе у багажник, а Ярош сам відчиняє для мене задні двері та чекає, коли сяду всередину. Він розміщується поруч зі мною, і автомобіль рушає. 

Важко видихаю, тому що шалено боюсь цієї невідомості. Не хочу думати, що роблю помилку. Але, з іншого боку, розумію, що вибору у мене просто немає. 

Злата доволі швидко засинає у мене на руках, тому є можливість засипати Яроша запитаннями.