Розділ 2

– Зараз ти граєш з вогнем, дівчинко! – Ярош хапає мене за руку вище ліктя і тягне на себе. Змушує дивитися йому в очі. – Я ж можу за частку секунди знищити тебе. 

– Не сумніваюсь! Такі, як ти, тільки такими методами й діють! – випалюю йому в обличчя. – Думаєш, усе вирішують гроші? Тоді чому ти, такий багатий, одразу не забрав Злату? Ти хоча б знаєш, як важко дітям виживати у дитячих будинках? 

Даниїл мовчить, тільки розглядає мене вбивчим поглядом. Невже мої слова досягли цілі й він дасть нам спокій? 

– Зараз не час і не місце обговорювати це, – холодно відповідає. – Завтра зранку мої люди приїдуть сюди та заберуть Злату. Я даю тобі право поїхати з нею. Будеш поруч, поки я не доведу своє батьківство, а потім відмовишся від опікунства. 

– Чому я маю їхати незрозуміло куди? Златі добре тут! – кричу. 

– Впевнена? – Ярош, скривившись, розглядає мою кухню, а мені так неприємно стає. – У моєму домі є всі умови. Дівчинка нічого не буде потребувати. Це не пропозиція, Діано. Я однаково заберу Злату. З тобою чи без тебе. 

Даниїл відпускає мою руку і йде до дверей. Зупиняється вже в коридорі та кидає останню фразу через плече.

– Навіть не думай втекти кудись з моєю донькою. Зробиш щось подібне – я зітру тебе в порошок.

Він таки йде, на прощання гримнувши дверима. У коридорі на підлогу падає шматок шпаклівки, а я здригаюсь від цього звуку. Здається, у мене немає вибору… Принаймні поки що я не бачу виходу з цієї жахливої ситуації. 

Одразу набираю Пашу, тому що хочу з кимось поділитись своїми проблемами. Мій хлопець слухавку не бере, тому вирішую спочатку трохи заспокоїтися. Виходить так собі, тому вже через двадцять хвилин Каріна сидить у мене на кухні й великими від подиву очима мене розглядає, поки розповідаю все. 

– Ді, ну ти мені вибач, але не взяти гроші – це дурість з твого боку. Ярош багатий і для нього це копійки, а ти змогла б жити нормально! – заявляє подруга. 

– Отже, я повинна була віддати йому Злату? Ти серйозно? – сердито випалюю. 

– Вона його донька, – знизує плечима подруга. 

– Це ще довести треба! А от я точно її опікун, і якщо з дівчинкою щось станеться – мені за неї відповідати!

– І то правда, – хмуриться Каріна. – Ну, не злись, Ді. Я ж як краще для тебе хочу. Ти сама знаєш, що Яроша кожна миша в цьому місті знає. Мені здається, що він може без проблем забрати Злату, але чомусь прийшов з діалогом. Тихо і мирно. 

– Це ти називаєш “мирно”? – фиркаю. – Якісь бугаї практично увірвалися в мою квартиру! 

– Ну так, не дуже по-чоловічому, – виправляється Каріна. – Слухай! Я десь чула, що Ярош мітить у політику. Якщо це правда, скандали йому зараз не потрібні. Ти можеш скористатись цим з вигодою для себе!

– Як саме? – дивуюсь. 

– Ді, ну ти даєш! Свята простота! – фиркає Каріна. – Даниїл не хоче розголосу, але хоче забрати доньку. Розумієш мене?

– Хочеш, щоб я шантажувала його цим? – питаю. 

– Будеш діяти залежно від ситуації. Але не забувай про це. Якщо Ярош притисне тебе до стінки, матимеш козир у рукаві, – Каріна мені підморгує, а я її ентузіазму не поділяю. 

Сьогодні Даниїл Ярош поводився доволі стримано, але мені здається, що він може бути й не таким “хорошим”. Не хочу мати такого ворога, але і танцювати під його дудку не буду. 

Каріна йде, а я все ж таки не знаходжу собі місця. Я, звісно, можу шантажувати цього чоловіка, але у мене в голові постійно крутиться одна думка: а що, коли він дійсно тато Злати? 

Я не маю права забирати у нього доньку, але спочатку треба переконатися, що вона його. На жаль, на це потрібен час, а його у мене зовсім немає. 

Злата прокидається через дві години. Вона усміхається, поки воджу її за руку по кімнаті, і навіть не здогадується, як сильно може змінитися її життя. 

Коли у двері знову хтось дзвонить, боюсь відчиняти. Та коли через вічко бачу, що це Паша, видихаю з полегшенням. 

– Що у тебе з телефоном? – питаю, тільки-но він переступає поріг. 

– На роботі забув, – торкається кишень і хмуриться. – Як ти? Є щось поїсти? Помираю з голоду!

– Ой, пробач! Я нічого не встигла приготувати! – лише зараз згадую, що планувала запекти м'ясо з овочами, але через візит незваних гостей всі плани пішли шкереберть. 

Паша хмуриться і йде у ванну кімнату мити руки. Поки його немає, саджаю Злату у крісло і даю печиво, а сама готую яєчню нашвидкуруч.  

– Діано, у мене відрядження з завтрашнього дня, – заявляє, коли сідає за стіл. 

– Надовго? – питаю стримано. 

Останнім часом у Паші постійно відрядження. Він працює менеджером у торговій компанії та мріє досягти у цій сфері небувалих висот. 

– Щонайменше тиждень. Дуже важливий проєкт. Якщо підпишемо контракт, я отримаю підвищення! – Паша їсть і розмовляє з повним ротом. Він абсолютно не зважає на Злату, хоча вона тягне до нього ручки. 

Мені це дуже не подобається, але кожного разу, коли виникає така ситуація, я списую все на те, що Паша заклопотаний своїми справами. Таке собі виправдання, але іншого просто немає.