Розділ 1

– Як минув черговий твій день у ролі мамочки? – питає Каріна, коли вирішуємо разом прогулятися парком. У подруги якраз закінчився робочий день, а ми з донечкою вийшли гуляти вдруге. Злата заснула у візочку, а ми з Каріною купили собі каву і сіли на лавку в тіні дерев. 

– Чудово, – усміхаюсь. – Я вже говорила тобі, що Злата – ідеальна дитина. Мені з нею легко та просто. 

– Але ж вона не твоя, – бурчить Каріна. – Ти вибач за мою прямолінійність, але я не розумію. От справді. Практично пів року минуло, як ти її забрала до себе, а я досі не можу второпати навіщо. 

Я розумію здивування Каріни. Вона не одна ставить мені таке питання. Всім цікаво, навіщо мені чужа дитина, яку зовсім крихіткою залишила мама в пологовому будинку. 

Я сама виросла у такому ж місці від народження. Жодного разу не бачила своїх біологічних батьків і мене ніхто не забрав до себе. У дитячому будинку ми з Каріною й познайомилися, от з того часу дружимо. 

Подруга досі вірить, що можна жити краще, тому шукає багатого кавалера, а я намагаюсь досягати всього сама, тому що не плекаю марних сподівань. 

Я навчалась на педагогічному факультеті й хотіла стати вчителькою молодших класів. Саме директор мого інтернату допоміг мені з роботою. Я стала вихователем у такому ж закладі, де виросла сама, і там зустріла Злату.

Її привезли до нас одразу з пологового будинку і з відмовою матері. Тієї миті, коли вперше побачила, всією душею до неї прикипіла. Перші шість місяців постійно була поруч, а тоді в голову прийшла думка, що не хочу залишати її тут. Я взяла під опіку цю крихітку, і вже понад шість місяців ми одна родина. 

Роботу довелося залишити, але грошей, які отримую на Злату, катастрофічно не вистачає. Саме тому знайшла підробіток в інтернеті. Перекладаю тексти з англійської та іспанської. Ці мови знаю дуже добре, а французьку тільки вивчаю. 

– Колись я такою ж крихіткою була, Каріно. І ти також. Нас з тобою ніхто не забрав, а вона може отримати краще життя, – пояснюю. – Принаймні я спробую їй його дати.

– Ти реально думаєш, що вона потім скаже тобі “дякую”? – скептично випалює подруга. – Ти чужа їй тітка, Діано. І навіть твоє велике серце цього не змінить. 

– Ти помиляєшся, – кажу спокійно. 

– Я також хочу помилятися, але… – Каріна робить ковток кави та розглядає мою сплячу красуню. 

У Злати світле коротке волосся і блакитні очі. Ми з нею трохи схожі. У мене такий самий колір очей, а от волосся – русяве. Зате Каріна рудоволоса бестія з великими зеленими очима. Вона ще та красуня, і чоловіки поруч з нею так і в'ються. 

– Давай не будемо про погане, – зупиняю її. – Поганого в нашому житті й так багато.

– І то правда, – хмикає подруга. – Розкажи краще, як там твій Паша! Ще не надумали жити разом? 

– У нього багато роботи зараз, Каріно. Постійно у відрядженнях, – пояснюю. 

– А може, це не відрядження? Ти не думала, що у нього інша є, а дівчина з дитиною, та ще й не твоєю, йому не потрібна? 

Каріна прямолінійна і завжди говорить те, що думає. Навіть зараз не стримується і потрапляє в ціль. Я теж не впевнена, що Паші потрібна така дівчина, як я, але все ж таки сподіваюсь, що він не буде вчиняти так підло зі мною. 

– Треба додому повертатися. Злата скоро прокинеться і зголодніє, – кажу і підводжуся на ноги. Запитання Каріни залишаються без відповідей, але я впевнена, що вона й так усе розуміє. 

Ми прощаємось біля виходу з парку, і я повільно штовхаю візок перед собою. Коли зупиняюсь, щоб зашнурувати шнурок на кросівках, помічаю поруч величезний чорний позашляховик. Він зупинився якраз в той момент, коли я присіла, щоб шнурівку зав'язати. 

Злата починає плакати, і вже за мить моя увага знову повертається до неї. Я забуваю про дивний автомобіль, переходжу дорогу і заїжджаю у свій під'їзд. 

Моя невеличка однокімнатна квартира стала домівкою для нас обох. Купити її мені допоміг мій інтернат й особисто його директор. Це він добивався допомоги для сироти, яка з відзнакою закінчила школу, а тоді й університет. 

– Зараз, маленька, – переодягаю Злату і саджаю у манеж. Сама готую їй кашу і намагаюсь пригадати, скільки у мене сьогодні перекладів. Знову не спатиму всю ніч, але це нічого. Підробіток – це добре, адже для цієї дівчинки я хочу тільки найкращого. 

Коли каша готова, саджаю Злату в годувальне крісло і даю ложечку. Вона потроху їсть сама, тому в цьому плані мені трохи легше. Хочу за цей час прибрати, але дзвінок у двері не дає цього зробити. 

Сподіваюсь, що прийшов Паша, і поспішаю до дверей. Та коли відчиняю їх, серце падає в п'яти. На сходовій клітці троє незнайомих мені чоловіків у темних костюмах. Наче з фільмів про мафію. 

Не встигаю рота відкрити, щоб запитати, чого вони хочуть, коли вперед виходить один з них, і я одразу його впізнаю. 

Даниїл Ярош – власник торгових центрів та відомий меценат. Він і нашому інтернату неодноразово допомагав. 

Тільки я однаково не розумію, що він забув на порозі моєї квартири. Помилився дверима? А може, будинком? Та ні, напевно, цілим районом, адже в нашому спальному районі такі люди, як він, не з'являються. Не його рівень життя.