Не мовчи

 Красива молода дівчина поважно сиділа за комп’ютером у невеличкій приймальні. Її тендітні натреновані пальчики бігали по клавіатурі, виводячи на екран рядок за рядком. Ранкову тишу насмілювався порушити тільки легкий шум від системного блоку. За вікном, по довгій головній вулиці тягнувся центр міста, великого та людного, де жителі, ніби комахи, бігали з одного місця на друге, не помічаючи одне одного. Вона теж не звертала на них уваги, лише з рідка поглядала туди, аби очі відпочили, а тоді знову за роботу, нудну й непродуктивну. Її місія – сидіти на посту і приймати людей, але яких? Різні тут ходили, і малі, і великі, і багаті, і бідні, і розумні, і дурні - одним словом, клієнтів вистачало, а це означає, що зарплатня буде вчасною та ще й з добавкою, якщо постаратись. « Добре, що кулер нещодавно купили, спека неймовірна», - вона потяглась за вологими серветками, аби витерти піт з чола. На хвилину, піднялася, щоб відчинити вікно і насолодитися свіжим повітрям літньої пори. « Ще трішки і настане відпустка… О, Боже! Я ж іще не думала, куди ми поїдемо! Потрібно негайно цим зайнятися. Таїланд чи Шрі-Ланка? Венесуела чи Єгипет? Це літо повинне стати особливим у моєму житті…у нашому житті, він наважиться зробити мені пропозицію. Я вже сумую за тобою, коханий», - солодкі думки про щасливе майбутнє відірвали дівчину від землі, тепер спробуй наздожени…

Хіба, може, пора року бути особливою, та й взагалі, будь-що? «Цей медведик дуже важливий для мене», або «Я ніколи не забуду наш дуб, під яким ми вперше зустрілись», що воно означає? Чи в змозі ми привласнити собі такі речі? Напевно, в цьому суть людського життя. Для нас важливо поєднувати події, через, які ми проходимо. Сприйняття – дивовижна сила, що змушує особистість, зовсім по іншому дивитися на світ. Це, ніби калейдоскоп, ти його крутиш туди-сюди і з’являється картинка, тільки життя – не іграшка, картинки бувають і погані, і хороші.

По коридору зацокотіли підбори. Цок-цок по холодній підлозі. Хтось спокійно наближався до світла. Легкі жіночі парфуми заполонили приміщення. Пахло персиками та лимоном зі свіжими нотками хвої. Тендітна рука взяла пластмасовий стаканчик, щоб налити води.

- Доброго ранку, пані Уляно, - звернулась до неї секретарка.

- І справді, доброго, - усміхнено відповіла жінка. Її усмішка підкорювала всіх оточуючих своєю щирістю та любов’ю. Коротке біляве волосся виблискувало під променями сонця. – На сьогодні багато справ?

- Не дуже.

- От і чудово. В такі прекрасні дні варто відволіктися від проблем десь у теплих краях на курорті, а не тут, правда ж, - Уляна відчинила двері та зайшла у свій кабінет. Простота – найбільше багатство, вона вже не пам’ятала звідки цей вислів, але завжди його дотримувалась. Велике вікно що, ніби плазма, без кінця показувало живі фільми, кілька картин у стилі модерн та стелажі забиті книгами. Жінка одягнула білий халат та сіла за стіл. Жодного лишнього папірця, тільки маленьке фото синочка з чоловіком та рожева орхідея, що ідеально вписувалася в пастельні кольори кімнати. Секретарка принесла потрібні документи і на виході сказала:

- Пані Уляно, вчора, коли ви вже пішли, подзвонив чоловік, хотів щоб його записали на ранковий прийом.

- І коли прийде наш клієнт? – вона завжди казала «наш»,підкреслюючи колективізм.

- Через півгодини, - сухо відповіла та. Їй чим швидше кортіло наблизитись до обіднього часу, аби хоч на кілька хвилин покинути цю задушливу сіру будівлю та прогулятися маленькими вуличками, заглянути в крамниці, що так і вабили своїми яскравими вітринами, випереджаючи одна одну, випити смачної кави у тому кафе, де вони познайомились з коханим…Ах, яке нестерпне це очікування! Ми всі чогось чекаємо, але чого саме? Що нам, простим смертним потрібно? Комусь вина і видовищ буде замало, а хтось вдовольниться водою й скибкою хліба. Невже у цьому і полягає основа? Нам скільки разів кажуть, що люди різні, так як і їх бажання, але насправді це не так. Хіба ми не бажаємо щастя, добробуту, спокою, кожен по-своєму, але ж усі цього прагнуть, а найбільше, що робить людей схожими між собою – це потреба у спілкуванні. Щойно новонароджене дитя, вже хоче емоційної розмови з мамою, а як важливо підтримати підлітка чи дати хорошу пораду дорослому сину. Хоча б хвилинку в день приділіть увагу своїй бабусі і дідусю, справа не в моральності, а в мовленні, воно супроводжує нас протягом життя – воно є нашим багатством.

Гучний гул машин не припинявся, а сонце піднімалось все вище і вище. Через відчинене вікно доносились голоси прохожих. Уляна тихо працювала за ноутбуком, вся ця метушня не для неї. Повністю поринувши у роботу, вона й не здогадувалась, що її чекає. Раптом у двері постукали.

- Увійдіть, - не роздумуючи, відповіла жінка.

Важкі кроки переступили поріг кімнати; ледь чутно зачинились двері, в які насторожено з іншого боку дивилась секретарка. Той, хто щойно зайшов не вимовив і слова, тільки непорушно стояв, ніби чекав наступного наказу. Уляна підняла погляд і завмерла – перед нею… священик, одягнений у типову чорну рясу, яка за контекстом слугувала, ніби захистом від гріха. У ній чоловік здавався ще вищим та худішим. Довга сива борода спадала на груди, а волосся було зав’язане у хвіст. В тремтячій руці він тримав затерті чотки. Сухе, ніби закам’яніле обличчя, бліді губи, яких майже не видно, червоні очі – невже від сліз. Вони дивились один на одного, не насмілюючись порушити цей зв'язок. Та все ж відвідувач заговорив:

- Ви Уляна Коваленко? – його голос налякав жінку. Хрипливий, заглушливий зовсім не такий як в священнослужителя. Вона піднялась і жестом запросила гостя сісти на один із м’яких крісел, що стояли посередині кімнати. Таких гостей жінка не часто бачила в себе.