Частина 1: Зустріч

- Я зрозуміла. Буду, - коротко видихнула Деймос. Вона відбила виклик, а на кухні щось грякнуло.

- Знову посуд не помила, - почулося бубоніння.

- Сопун, не нуди. Ввечері помию. Зараз мене вчитель викликає, - відмахнулась вона.

З кухні вичапало у кімнату дивакувате мохнате створіння із обличчям суворого дідка, одягнене у вишивану сорочку та жакет. Ноги ж були мохнаті, як у Толкієнівського гобіта і не потребували штанців. Домовий, а це був він, невдоволено сопів. Власне через це і своє прізвисько отримав.

- Рогачу, Соп, лишаю вас на господі. Відновіть усі захисти, а я скоро буду, - мовила дівчина, вже взуваючись коло дверей квартири.

- Так точно, - схилився чорт у шанобливий уклін. Соп же продовжував невдоволено сопіти.

- Цьомки, - Деймос махнула рукою і стрімголов вилетіла з хати, бо слухати нудного Сопуна не хотілось. Він, звісно, дуже добросовісний домовий і безцінний кадр - комар носа не підточить. І це входить у його обов'язки - нагадувати господині за порядок у хаті, але деколи Соп перегинав із "вихованням берегині" у Деймос, і тоді лише згадування Фобоса завше було вагомим аргументом, щоб зацитькати домового. Одного разу, коли вчитель був у гостях на новосіллі, Соп "наїхав" на нього за не там поставлені туфлі і назавжди запам'ятав, що до старших не "бикують", коли лише одним поглядом грізний вчитель змусив його стати на коліна.

- А ти чого її слухаєш і не підтримуєш мене у справах порядку? - спитав Сопун Рогача, коли ключі в замку повернулись і кроки Деймсо залунали по сходах. - Зрадник.

- Вона - моя господиня. І я маю її слухати, - майже любовно вимовив чорт.

- Ходи вже захист поправляти, Винник недороблений, - буркнув Соп, а Рогач захихотів.

Їх такі дискусії вже давно стали милою грою. Минув період гострого притирання, коли на службу Деймос встав, окрім домового, ще й чорт, та ритуально вони продовжували "ділити" територію та господиню між собою, азарту заради. Насправді ці обидва доволі міцно товаришували і один за одного ладні були бити ворогів.

***

Деймос швиденько добралась до місця зустрічі і зупинилась, очікуючи "коматозника" коло одного з будинків недалеко від міської Ратуші. От не гадала вона, що знову зустріне його в живу, а не в супроводі Нави.

- І що, будеш вчила Назарка уму-розуму? - насмішливий голос пар-пра-пра-якоїсь там родички Деймос ні з ким не сплутає.

- Скидається на те. Однак він мені відверто не до вподоби, - суворо мовила вона.

- Дарма. Хлопчина недурний, вольовий, потенціал є, - хитнула та головою.

- От і побачимо, як пройде він тест Фобоса, - не здалась Деймос.

- Як аж ти сувора, марено. Мабуть ще молода як для некроманта, - хихотнула Нава.

Деймос повернула голову і мовчки вперлась поглядом у родичку.

- Я би про вік не жартувала, - з-за спини дівчини загрозливо піднялось прозоре щупало і розгорнулось хижою пащекою, схожою на морду гідри. - Не слід забувати про деякі нюанси. Те, що це тіло генетично є нащадком твого роду і наразі молодше, не дає тобі права порушувати кастову ієрархію на рівні душі.

- Та все-все, я ж жартую, - поспіхом підняла руки Нава. - Зрештою, яким, як не суворим, має бути служитель Грізної? - визнала вона.

- Саме так. А ти що, злякалась? - хижо посміхнулась Деймос, а потім захихотіла. - Будеш знати, як підмахувати.

- Туше, - зітхнула Нава. - Ну що ж, я на роботу, а тобі - терпіння із новим учнем.

- Бувай, - кивнула Деймос. - І дякую - воно мені знадобиться.

Як раз з-за повороту вийшов Назар і, побачивши її, рванув у напрямку Деймос.

"І куди ж ти, хиле та змаліле, летиш? Хоч би на пробіжку виходити почав", - похмуро подумала служителька Грізної.

Назар, доречі, не був занадто хилим: плечі нормальні, зріст достатній, видно сліди навантажень - явно служив у армії і підтримував себе у формі в кращі часи. Але зараз він ні фізично, ні морально не відповідав самому собі. В його енергетичній структурі Дейм бачила сліди уражень та контакту із некротикою. Ще б пак - майже на тому світі побував.

В цілому у Назара було доволі приємне обличчя. Хлопчина - класичний русоволосий слов'янин із виділеними скулами, чітко окресленими вустами та сірими очима. Але для Деймос грала роль не зовнішність - вона оцінювала його потенціал до розвитку.

***

Уже пройшло майже півроку після виходу із коми. На дворі стояв п'янкий червень, але він геть не радував Назара. Чогось важливого бракувало. Якогось елементу у пазлі його життя. Здавалось, хлопець мусить усвідомити або згадати щось таке, що надасть зміст всьому його існуванню... Але пам'ять відмовлялась надати інформацію йому про той сон, який він бачив у комі. А те, що він його бачив, було єдиним, в чому хлопець не сумнівався.

Роздумуючи над життям та гуляючи парком, тим самим, де вперше зустрів Наву, хоч зараз і не пригадував цього, Назар почув, як задзвонили церковні дзвони. І рушив на звук - ніби у сні. Може, там він знайде відповідь? Але чомусь, чим ближче він підходив до церкви, тим гірше себе почував - ніби робить щось неправильно або зраджує... Кого?.. Себе?..

Він спинився, безпорадно озираючись по сторонам у пошуках хоч якогось знаку. І тут його погляд прикипів до графіті, яке було намальовано на стіні найближчого будинку - літера "Х" із коротким лініями, що перетинають кожну з її сторін. Біля літери напис - "Пам'ятай!", а коло напису стоїть молода жінка...

Назар, не роздумуючи, кинувся туди. А коли підбіг, то встав прямо перед нею, відхекуючись. Бігати після коми він ще не пробував.

- Нава? - ім'я саме спливло у його свідомості, разом із картинами, які поступово почали складатись у єдине ціле. Це була вона - хоч і не у вишитій сорочці і не з довгими косами, а із сучасною модною стрижкою. На грудях її висла дерев'яна прикраса, на якій був зображений символ - той самий, що і на стіні. У цій жінці Назар раптом впізнав ту, що супроводжувала чоловіка на кладовищі, коли він прийшов туди із Навою після лікарні, де дізнався правду про Настю і Віталія. І як він тоді не помітив цієї схожості? Щоправда, зараз у неї була геть інша стрижка, ніж тоді, як і колір волосся.