Розділ 16 "Нове помешкання"

Еліс

Тільки-но відчиняю двері, одразу натикаюсь на осудливий погляд Діді. Вона сидить біля своїх мисок й спопеляє мене зеленими очиськами. Так, саме спопеляє, аж страшно. Раян заносить мою валізу, прощається і йде. 

— Привіт, моя хороша, — підходжу й сідаю біля неї. Діді демонстративно відвертається. — Ну пробач, мені. Я мала поїхати у відпустку. Все-таки вийшла заміж, — торкаюсь її м’якої шерсті й проводжу по голові. Через деякий час вона заплющує очі й починає муркотіти. Значить, я пробачена. — Ну йди до мене, — підіймаю свою пушинку на руки й починаю гладити. — Я так скучила. Сьогодні дозволяю ночувати в спальні, а завтра ми переїжджаємо. Тільки от твою присутність доведеться приховати, — цілую її в носа й підіймаюсь. — А як це зробити, нам ще доведеться подумати. 

Поки Діді вечеряє, я приймаю душ і лягаємо разом в ліжко. Сил немає навіть думати, тому засинаю майже одразу міцним сном без будь-яких спогадів. А прокидаюсь, коли за вікном світить сонце і під дивне чавкання. 

— Діді, ти безсоромна порушниця правил, — бурчу, не розплющуючи очей. — Негайно залиш квітку у спокої. Чавкання повторюється і доводиться розліпити повіки. — Я кому сказала? — говорю голосніше і тільки тоді вона неохоче лишає погризене листя квітки у спокої. Зіскакує з підвіконня й починає ранковий ритуал вмивання. Поняття не маю як заховаю її від Адама, але точно не залишу тут саму. 

Згадка про Адама наповнює душу приємним теплом. Та ніч… Вона була неймовірною, особливою і дуже емоційною. Він був неперевершеним. Пристрасним і ніжним водночас. А потім я ляпнула те, що не варто було, бо відчувала незручність зранку. І тепер шкодую, що посіяла в його думках сумніви. Ну навіщо… Хочеться застогнати й гепнути себе чимось важким. Навіщо я йому сказала, що ми одне одному нічого не винні? Дурепа. Завжди гублюсь, коли діло доходить до чогось серйозного. Мені здалось, що Адам був схвильованим і я ляпнула дурницю, а тепер не знаю як все владнати. Не хочу, щоб він подумав, що наша романтична ніч для мене нічого не означає.

Діді починає просити сніданок і доводиться встати, щоб її нагодувати. Насипаю корм і йду варити каву. У холодильнику пусто, мама ніколи не  переймається готуванням їжі. Вона у мене не домогосподарка, хоча й не працює. Займається собою і живе у своє задоволення, не забуваючи повчити й мене. 

Випиваю каву, розбираю валізу після відпустки й починаю збирати речі для переїзду. Беру дві валізи речей і це ще не всі. Я можу приїхати сюди у будь-який момент і взяти все, що знадобиться. Адам не телефонує і я теж не наважуюсь. У нього, мабуть, дуже багато роботи сьогодні.  А мені теж потрібно поговорити з мамою і налаштуватись на зустріч з Джо. 

Хочу перш за все зустрітись з ним і розірвати стосунки про які навіть не пам’ятаю, а вже потім повертатись до нормального життя, навідатись на фірму й приєднатись до сімейного бізнесу. І так зрозуміло, що ніякої книги не буде, я не зможу її видавати, коли половина інформації — брехня.

 Ближче до обіду, коли речі зібрані, шлунок нагадує про себе обуреним бурчанням. Телефоную до ресторану й замовляю для себе салат. Дивно, але назва зривається з губ перш ніж я встигаю подумати. Мабуть, я часто замовляла цей салат раніше. Поки чекаю набираю номер мами й одразу отримую відповідь:

— Доню, нарешті ти телефонуєш! — радісно говорить мама, а я всміхаюсь. За десять днів дуже скучила за нею. Зазвичай ми бачимось частіше.

— Привіт, вчора не мала сил після перельоту.

— І варто було летіти так далеко?

— Варто. Там дуже гарно і спокійно, — говорю задоволено, але згадуються не красоти острова, а наша з Адамом шалена ніч. 

— Як Адам? Вжились під одним дахом без проблем?

— Так, все добре. Мамо… Тато на мене не ображається за відмову працювати в компанії? — ставлю питання, яке турбує найбільше.

— Чому згадала? — чую в голосі здивування. — Він, звісно, не в захваті від твоїх захоплень, але втрачати дочку через це не збирається.

— Угу, — мугичу під носа, досі не розуміючи, як я могла так вчинити. — Я хочу повернутись.

— Що? Еліс, мені не почулось?

— Ні.

— А як же твоя книга і блог?

— Я змінила деякі плани і смаки, — ухиляюсь від прямої відповіді. Про амнезію говорити не збираюсь, бо у мами почнеться паніка, потім про це дізнається тато і краще не думати, що буде далі.

— Може, пообідаємо десь разом і поговоримо?

— Завтра. Я сьогодні переїжджаю до Адама, зібрала речі і чекаю його водія. Передавай татові вітання і не кажи поки про моє рішення, я сама.

— Добре, доню. Зустрінемось, — вона відхиляє виклик, а я відчуваю полегшення, що розмова пройшла так легко. 

Доставляють замовлення, обідаю і переглядаю повідомлення на телефоні за час моєї відсутності. Та не встигаю дочитати всі, бо приходить Раян. Він забирає валізи, а я ловлю Діді й запихаю її до переноски. Спускаюсь і на запитальний погляд водія тільки знизую плечима. Не буду нічого коментувати, мені жити не з ним, а з Адамом. 

— Я поїду за вами на своїй автівці, — він киває, я повертаюсь до будинку й спускаюсь в підземне паркування. Ставлю Діді на заднє сидіння, сідаю в свою червону красуню й виїжджаю. Починаю рух за Раяном, намагаючись пригадати, де живе Адам, але безрезультатно. Ця інформація поки недоступна. 

Їдемо досить недовго, але Діді встигає набриднути подорож і вона починає шкрябати переноску, в надії вирватись на свободу. 

— Зараз, Діді, ще трохи. Він вже паркується, — теж зупиняюсь й глушу двигун. 

Будинок великий і сучасний, в чому я й не сумнівалась. Адам не асоціюється зі стилем Барокко чи Ренесансу. А ось Хай-тек підходить ідеально. Виходжу, забираю Діді й прямую за Раяном. Він відчиняє двері й пропускає мене вперед. Одразу в очі кидається стерильність і порожнеча. Ніяких зайвих деталей чи милих сувенірів на поличках, багато простору і переважно білі кольори. Водій лишає валізу, прощається зі мною й виходить, а мені нічого не лишається, як швидко йти на пошуки кімнати, щоб лишити там Діді, поки ніхто її не побачив. Підіймаюсь на другий поверх, по черзі відчиняю двері всіх чотирьох спалень й обираю першу, вона найбільша. А я ж все-таки не сама.