Розділ 14 "Єднання душ"

Еліс

Ми повернулись до того, з чого починали. Адам віддалився після розмови у басейні, спілкування тепер відбувається тільки за необхідності. Два дні ми взагалі майже не говорили і я сходила з розуму від мовчанки, а потім почали говорити тільки про основне.  Вечорами спальню наповнювала мелодія його мобільного і чоловік виходив, щоб поговорити зі своєю крихіткою. У нього більше не зривало дах, не було обіймів, а тим паче поцілунків. Спільними темами для розмов були красиві пейзажі острова та побачене на екскурсіях.

Ми, нарешті, відвідали ресторан, що знаходиться під водою, а  також поїхали на дайвінг й насолодились спогляданням коралів та їхніх різнобарвних мешканців. Завтра додому і це викликає сильне хвилювання. Тут, на острові, я наче була під захистом, а повернувшись до Нью-Йорку на мене звалиться купа турбот і спогадів. Не хочу нічого згадувати, бо все, що я згадала до цього виявилось зовсім не приємним. Ось тут і залишилась би, дивитимусь на хвилі й почну нове життя.

Зітхаю й сідаю на пісок. До ніг дістають лагідні хвилі, сонце зафарбувало небо в неймовірні кольори, обіцяючи завтра зранку знову зійти над островом. Відпустка у десять днів пролетіла надто швидко, а я навіть не встигла налаштувати себе на повернення. З думками про Адама в мене не було на це часу.

Він подобається мені. Тепер я це знаю точно. І кожного разу засмучуюсь, коли чоловік не звертає на мене уваги, або ще гірше — говорить телефоном з Лаурою. По поверненню я поговорю з Джо й закрию тему наших стосунків, а от Адам, схоже, і не збирається припиняти стосунки з Лаурою. І від цього мені плакати хочеться. Серце відчуває, що вдома все зміниться в гіршу сторону. Тут ми удвох, а там… Там купа людей і всі від нас щось хотітимуть.

Та діватись нікуди, потрібно повертатись й збирати валізу. Я й так сиджу тут години дві і ніяк не можу попрощатись зі своєю відносно спокійною відпусткою. Підводжусь й повертаюсь до бунгало. Адама на терасі немає. Заходжу до спальні, він лежить на ліжку й читає щось в телефоні. Проходжу до кімнати й починаю збирати речі. Моторошно стає, коли подумаю скільки часу потрібно, щоб дістатись своєї зручної квартири на Верхньому Манхеттені. А мені ж ще доведеться переїжджати до Адама і це хвилює не на жарт. Якщо ми так само будемо мовчати і в його будинку… Не знаю чому я так активно наполягала на шлюбі. Дивна Еліс з її ідеальними планами.

Дістаю свою валізу з шафи, смикаю за блискавку, але вона не піддається. Все наперекосяк, просто день невдач якийсь.

— Бісова валіза, — не стримую емоцій, б’ю ногою і вона падає. На фоні мовчанки Адама і думок, які постійно атакують голову, я стала надто нервовою.

— Еліс, все в порядку? — чую голос Адама.

— Так, краще не буває, — бурчу й знову намагаюсь відкрити валізу.

— Допомога потрібна? — з’являється на порозі кімнати.

— Сама впораюсь, — ніколи не вміла удавати, що все гаразд, коли це не так. Бісить! І Адам своїм спокоєм і його дівка. Мабуть, якась висока і худа драбина, а не крихітка.

— Відкрити? — обпирається спиною об стіну й складає перед собою руки.

— Щось заїло, — ставлю перед ним валізу й відвертаюсь.

— Еліс, я трохи не розумію твого тону. Я тебе образив чимось?

— Мені взагалі дивно, що ти помітив мою присутність, — виривається у мене.

— Тобто? — відривається від стіни й підходить ближче. Нахиляється й одним рухом відкриває валізу. Зрадниця, теж проти мене. Починаю знімати речі з вішаків й абияк складати їх. — Це в тебе ломка без соціальних мереж? — хмикає, не розуміючи, що розпалює в мені справжнє багаття.

— У мене ломка по нормальному спілкуванню!

— Ну те, що моя компанія тебе не тішить я знаю, — говорить невдоволено. — Залишилось потерпіти переліт і роби що хочеш, — розвертається, щоб піти, але мене вже не зупинити.

— Спілкування з роботами нікого не тішить. Якби я мовчала всі ці дні, то ти навіть не подумав би заговорити. Невже тобі настільки неприємна моя присутність?

— У мене таке відчуття, що ми говоримо на абсолютно різні теми, — говорить вже грубіше, знову розвернувшись до мене обличчям. — Хочеш сказати, що тобі не вистачало спілкування зі мною? Серйозно? Ти ж сама попросила дати час, щоб з усім розібратись. Що змінилось? Я тебе неправильно зрозумів?

— Неправильно, — відчуваю, що починають пекти очі. Плакати перед ним я точно не збираюсь, глибоко вдихаю, щоб відігнати секундну слабкість.

— Дати час, щоб розібратись з минулим життям, а не відсторонитись й забути про моє існування.

— Та з чого ти взяла, що я забув? — починає дратуватись чоловік.

— Сама бачу. За нічними дзвінками на мене не вистачає часу, — кидаю на нього погляд повний гніву й бачу легку усмішку на вустах чоловіка. За неї хочеться вчепитись нігтями в його симпатичне обличчя й якісно подряпати. Передати привіт Лаурі.

— Що ще ти бачиш? — підходить ближче, ніяк не реагуючи на мій вбивчий (а мені завжди здавалось, що виглядає він грізно) погляд.

— Бачу, що нічого не вдається згадати, окрім тебе. Я не пам’ятаю себе, своїх вподобань, подруг… — зрадницькі сльози все-таки виступають на очах.

— Тільки мене? — запитує тихо.

— Не тільки, — буркаю, — ще Діді.

— А може, — підходить ще ближче, відсуваючи ногою валізу, — не так погано пам’ятати тільки мене? — Протягає руку й торкається пальцями щоки.

— Якби ти зі мною розмовляв, я точно щось згадала б, — все одно стою на своєму. Я люблю поговорити і бути в центрі уваги. І мене дратує, що після того романтичного вечора Адам віддалився. Я вважала, що буде навпаки.

— Я не знаю, як з тобою говорити, Еліс, — каже тихо, але мені чудово чути. — Після того вечора… — задумується на кілька секунд, — я змагаюсь з бажанням повторити наше купання у басейні, і все інше теж.

— Адаме… — настільки дивуюсь його словам, що не знаходжу відповіді. — Я гадала…

— Я зрозумів, що ти вмієш себе накрутити й навигадувати купу нереальних історій, — усміхається й робить останній крок, щоб опинись біля мене впритул. — Ти правильно тоді сказала, нам не варто робити те, про що можемо пошкодувати. Тим паче ми несамотні.