Розділ 11 "Відверто про головне"

Еліс

Адам чекає, а я все ніяк не наважусь почати розмову. Дивлюсь на місячну доріжку, яка зазирає до спальні і боюсь…

— Все? Розмову завершено? — запитує роздратовано й збирається лягти.

— Я дещо забула, — випалюю схвильовано.

— Забула що? Те, про що хотіла говорити? — знову його дратівливий тон. Він на мене діє, як червона ганчірка на розлюченого бика.

— В тебе буває інший тон? Більш лагідний? — Не можу змовчати. — Чи його заслуговує лише твоя крихітка?

— Що? — бачу, що здивувала його. — Поговоримо про особисте життя? — починає закипати. Кажу ж, він псих. Спалахує як сірник. — Здається, ти теж не сама, — в голосі чується докір.

— Ти говориш про Джо?

— Звідки мені знати, як звати того актора, — відповідає байдуже.

— Джо актор? — запитую так голосно, що чоловік прикладає долоні до вух. — Але ж актори такі непостійні… І дивні, — мугичу собі під носа.

— Це ти мені говориш? Намагаєшся переконати мене, щоб я з ним не водився? — відчитує мене, наче татечко.

— В цьому й справа, — зітхаю. Відчуваю, що Адам багато може мені розповісти, не варто втрачати таку можливість. — Я його забула. І не тільки його, а декілька років свого життя, — слова даються важко.

— Тобто? — придивляється до мене, наче шукає підступ.

— Перед весіллям я була на вечірці, — починаю з найважливішого.

— Я в курсі, — бурчить Адам.

— Звідки? — запитую насторожено.

— А ти як гадаєш? Пол сказав.

— Пол? — пригадую, кого він має на увазі. — Шафер? — згадую, що він називав його ім’я.

— Так, мій друг. Хочеш, сказати, що і його забула? — хмикає, а на губах з’являється усмішка.

— Я не жартую, — стає образливо, що він не вірить.

— Добре, я постараюсь вислухати спокійно. Але, ти мене вибач, все схоже на розіграш.

— Я саме так зранку і подумала. Моя кішка, Діді, дуже вередлива. Їй заборонено заходити до спальні, бо вона їсть одну-єдину квітку в квартирі. Тому хатинка і миски Діді стоять у коридорі…

— Слухай, ти мене повністю заплутала, — хапається за голову Адам. — До чого тут кішка?

— Помовч, я все розповім, — шикаю на нього, бо і так нервую. — Вона любить розливати воду на паркет. Грається так, коли мене немає вдома. Так от, проведене розслідування у ранок весілля показало, що я впала через розлиту воду, послизнувшись на ній, і сильно вдарилась головою. Зранку прокинулась (не буду уточнювати, де саме прокинулась) і зрозуміла, що нічого не пам’ятаю.

— Тобто як нічого? Взагалі?

— Про весілля, Джо, усіх подруг, включаючи Дженну. Я пам’ятаю Мію, але вона зі мною не спілкується, маму і тата, але інших. Трохи пам’ятаю тебе, а найкраще свою кішку, — говорю як є, але на чоловіка не дивлюсь. Розумію, що мої слова звучать як повна нісенітниця, але це правда. Деякий час він мовчить, а я схвильовано очікую хоч якихось слів.

— Тобто мене ти майже не пам’ятаєш? — запитує недовірливо, а я киваю. — Ну це пояснює твою дивну поведінку і питання. — І Пола теж?

— Його взагалі не пам’ятаю, на весіллі бачила, наче вперше. Він був у той вечір в клубі?

— Так, говорив, що бачив тебе. Деталі я не уточнював. Погодься, було дивним, що вечірку ти влаштувала напередодні весілля?

— Можливо. Це мене зараз хвилює найменше.

— Чому одразу нічого не сказала? Не звернулась до лікаря? — знаю, що він не вірить.

— Не хотіла псувати свої ж плани, про які не пам’ятаю. Та й хто мені повірить? Тут пам’ятаю, а тут ні! — говорю з відчаєм. Мабуть, тільки в фільмах цікаво спостерігати за такою ситуацією, в житті це більше схоже на драму.

— Не погоджусь. По-перше, це небезпечно для здоров’я. Ти ж не просто так п’єш пігулки?

— Так, — дивуюсь, що він це помітив, — голова досі болить.

— І кому потрібні плани, коли тобі погано? — запитує емоційно, але я не налаштована на сварку. Мені хочеться дізнатись хоч щось. — Я викличу лікаря, — розвертається, щоб зателефонувати на ресепшен резорту.

— Ні, будь ласка, Адаме, — хапаю його за руку. — Не потрібно, я себе нормально почуваю. Спогади повертаються, але дуже повільно. Мені потрібен час і спокій. А від лікарів так неприємно пахне ліками… Я згадаю… Хоча зараз невпевнена, що хочу знати все.

— Цікаво, і що ж ти пам’ятаєш про мене? Який момент забула? — сідає трохи ближче, підкладаючи під плече подушку.

— Короткі уривки, що ми колись бачились, говорили…

— Серйозно? Не пам’ятаєш про договір?

— Ні, — хитаю головою.

— Еліс, ти мене не розігруєш? — запитує серйозно.

— На жаль, ні, — зітхаю засмучено.

— Ми познайомились на благодійній вечірці перед Новим роком, — починає розповідати, а я аж подих затамовую, щоб нічого не пропустити. — Твій батько нас познайомив. До того моменту я тільки чув, що в нього є донька. Всі знали, що у вас складні часи. Зараз важко витримати конкуренцію, навіть якщо маєш досить непоганий ринок. Щоб пробитись, нові підприємства продають свій товар за безцінь, що не збирається робити твій батько. Це остаточно його розорить. Так от, він просив допомоги і ми домовились, що обговоримо деталі. А наступного дня ти з’явилась в офісі й запропонувала одружитись. Що ти з цього пам’ятаєш? — уважно дивиться в моє обличчя.

— Ну… — напружую пам’ять. — Тебе, — знаю, що звучить дивно, але так і є. Я пам’ятаю лише, що ми говорили і це був не кабінет батька. Значить зараз Адам розповідає про ту ситуацію. — Пам’ятаю, що ти усміхався і не погоджувався.

— Так, ти мене добряче здивувала такою пропозицією. Але аргументи були дуже переконливими. Я навіть заслухався, — усміхається і мені стає трохи спокійніше. — Ми підписали договір на два роки, ти наполягла саме на цьому терміні. Сама склала його і все детально прописала.

— Не дарма ж працюю юристом у сімейній компанії, — в голові виринають якісь окремі епізоди з цього договору, але не думаю, що там щось особливе. Таких шлюбів у Нью-Йорку повно.