Розділ 10 "Буря минула"

Еліс

— Ти хто? — питаю без привітання. Уявляю, які в мене зараз великі очі.

— Я бачу, відпустка йде тобі на користь, — сміється кучерявий. — Забула все і всіх, коли стала місіс Бейкер? — його гарний настрій мене дратує. — Вітаю! Бажаю… Ну що там бажають молодятам? В голові тільки непристойне, — заливається сміхом. Віддаляє трохи телефон і ззаду нього видно тренажери.

— Дякую, — вичавлюю з себе, щоб не мовчати.

— Не хотів турбувати. Розумію, що у вас зараз дуже гарячий період, — знову тягне усмішку на все обличчя. Якийсь вульгарний в мене знайомий. — Ти не розписала наші занятті на наступний місяць, а мені необхідно знати.

— Заняття? — полегшено видихаю, бо думала, що вже скотилась далі нікуди. — Ну, я поки не знаю як складеться, тому й не розписала, — гадаю, такої відповіді достатньо, щоб він не діставав мене далі.

— Тоді чекатиму. Залишу вільними наші звичайні години тренувань.

— Добре. Я за всіма приготуваннями десь загубила свій блокнот, — починаю вигадувати, — надішли мені розклад на email.

— Окей, — говорить трохи здивовано. — До зустрічі, — вимикається першим, позбавляючи мене необхідності ще щось говорити. Жах, люди на мене так дивляться, наче я хвора.

Беру з собою гроші і фотоапарат з сумки. Я й не дивилась, що в ній ще лежить, поки не довелось шукати зарядний пристрій для телефону. Прогуляюсь, пофотографую природу острова й зайду до ресторану повечеряти. Непоганий план у ситуації, що склалась. Не хочу сидіти поряд з розлюченим Адамом.

Виходжу на терасу, він так і сидить перед ноутбуком. Мабуть, дзвонив своїй крихітці. На мене не звертає уваги. Спускаюсь з тераси і йду. Дощ закінчився і навіть вітер вже не такий сильний. Тут дуже гарно і свіжо після дощу. Неквапом прогулююсь до ресторану, обираю столик на терасі й замовляю біле вино. На душі так неприємно, що хочеться якось притупити це відчуття. Їсти не хочеться, вкотре гортаю сторінки меню й нічого не подобається.

 Дивлюсь на людей навколо й трохи заздрю. Засмаглі, щасливі, з усмішками на обличчях. Вони приємно проводять час, спілкуються й ласують місцевими стравами. А я якась загублена, у часі і своїх невеселих думках. Неподалік від мене сидить пара, вони закохані, це видно неозброєним оком. Як вони дивляться одне на одного, стільки неприхованих емоцій. Я не все пам’ятаю, але впевнена, що на мене так не дивились ніколи.

— Еліс, — голос Адама за спиною, змушує вирівнятись, — ледве тебе знайшов. — Він проходить й сідає навпроти. — Вибач, я не хотів тебе образити, — дивиться у вічі. — Злякався, коли побачив як тебе накрило хвилею, і не стримався, — говорить, начебто, щиро. Те, що він злякався за мене говорить, що не така вже я й погана в очах Адама. — Я відповідаю за твою безпеку, — а, ось чому він злякався. Ну от, настрій знову сягає нуля.

— Проїхали, — роблю ковток вина і хочу швидше завершити розмову. Мене зачепили його слова й додали ще більше питань.

— Ти вже повечеряла? — звертає погляд на мій келих з вином.

— Ні, не обрала нічого.

— Хотів запросити тебе до рибного ресторану.

— Полюбляєш рибні страви? — допиваю своє вино.

— Більше м’ясо, але цікаво спробувати. Кажуть, риба тут смачна.

— Добре, ходімо, — підзиваю жестом офіціанта.

— Я розрахуюсь, — чоловік дістає гроші.

— Ні, я сама, — вихвачую чек в офіціанта й кладу гроші в рахівницю. Бачу на обличчі Адама невдоволення, але він не повинен за мене платити, ми одне одному ніхто. Фіктивні підписи не рахуються. Прийде час і все скінчиться. Цікаво, а я продумала сценарій нашого розлучення?

На виході він притримує для мене двері і всю дорогу не промовляє жодного слова. Я зупиняюсь на вулиці й фотографую симпатичний фонтан. Не знаю навіщо. Мабуть, хочу здаватись звичайною туристкою, без багажу думок в голові. Чоловік обирає столик на терасі й допомагає мені сісти. Одразу замовляє біле вино і відкриває меню. Я навіть гортати не хочу, одне вже прочитала. Переглядаю які в них є суші й замовляю дегустаційний сет, щоб покуштувати різні. Адам замовляє якусь місцеву рибу від шеф-кухаря. Мені приносять красиво презентовану страву. Звичайні суші, а виглядають дуже апетитно. Беру паличками перший шматочок, занурюю в соус й куштую. Ммм, смачно як. Смак і справді відрізняється від нашого. Навіть не знаю, яка це риба, але дуже подобається.

— Вперше за все своє життя бачу, щоб так смакували звичайним рисом з рибою, — говорить Адам, спостерігаючи за мною.

— І скільки ж їх, тих років? — запитую з цікавістю.

— Ти серйозно? — дивується.

— Ну, я забула, — знизую плечима й відпиваю трохи вина.

— Тридцять шість, — відповідає, вивчаючи емоції на моєму обличчі. Сподіваюсь воно не видає хвилювання.

— Немаленька різниця в одинадцять років, — насправді я думала, що йому менше. Принаймні виглядає він трохи молодшим.

— Нам дітей не народжувати, — хмикає й теж відпиває вино.

— І які в нас плани на майбутнє? — мені так набридло здогадуватись за ці дні, що нестрашний навіть недовірливий погляд Адама.

— Теж забула? — запитально підіймає брову.

— Уточнюю, — знаходжу, що відповісти.

— Я гадав, що з цього фарсу через два роки нас виведеш ти, вигадавши поважну причину.

— Яку, наприклад? — Впевнена, що колишня Еліс знала, як усе зробити, а я поняття не маю, що можна вигадати? Минуло кохання? Він мені зрадив? Ну, хіба що так, зі своєю дурнуватою крихіткою.

— Хочеш сказати, що в тебе й не було плану? Ти вигадала все це, щоб вискочити заміж? — брови чоловіка лізуть на чоло.

— Що? Ні-ні, я ніколи не збиралась заміж. Вигадаю, можеш не хвилюватись, — сваритись зараз точно не збираюсь, на сьогодні з мене достатньо негативних емоцій. — Це дуже смачно, — продовжую їсти, заплющуючи очі від насолоди. Смаки так яскраво вибухають в роті, і солоний соус тільки підсилює їх. — Ти маєш це спробувати, — беру один шматочок паличками, занурюю в соус, і, підвівшись, підношу до губ Адама.