Розділ 8 "Сама не своя"

Еліс

Щоб хоч якось приховати свою розгубленість, я злітаю з тераси під приводом великого бажання купатись. Про що думала моя дурна голова, коли я промовляла слова про колишню Еліс? Сідаю на гойдалку й починаю повільно розхитуватись. Через кілька секунд біля мене зупиняється Адам. Дивиться на темний океан, поклавши руки до кишень шортів.

— Тихо тут, — порушує мовчанку.

— Так, у Нью-Йорку не вистачає такого спокою.

— І часу відпочити теж.

— В тебе є своє особливе місце для відпочинку? Таємне? Де ніхто не знайде? — перед очима наш будиночок на озері. Коли мені було двадцять, батько хотів його продати, але я всіма силами і вмовляннями відстояла місце свого натхнення. Хоч і була там два рази за наступні п’ять років.

— А в тебе? — розвертається до мене обличчям.

— Є. Про нього знають всі і водночас ніхто. Там я можу розслабитись й відпочити. Про те, що це місце моєї сили знає тільки одна людина, — згадую про Мію. — Ну, тепер уже дві, — дивлюсь на Адама.

— У мене немає часу кудись їздити. Та й живу я в будинку один, тому маю де відпочити від галасу. Правда тепер ми житимемо там удвох, але місця достатньо.

— Утрьох. В мене ж кішка — Діді.

— Доведеться знайти їй інший дім, в мене алергія на тварин, — відрізає доволі різко.

От іще! Навіть не подумаю віддати комусь мою норовливу Діді. Вона єдина знає про мене все. Навіть Мія стільки не знала. Заспокоює, коли в мене депресія, зустрічає зранку в коридорі й разом зі мною готується до сну ввечері. Не може бути й мови, що нам доведеться розлучитись.

— Угу, — киваю, щоб не сваритись з ним зараз. Я ще мало інформації згадала, потрібно бути обережною і уважно придивитись до нього. Знову починається мілкий дощ. Завтра теж може бути така погода, не хотілось би весь день сидіти в номері.

— Ти купатись збираєшся? Чи ми прийшли погойдатись? — знімає футболку, демонструючи наскільки тісно дружить зі спортом. А каже, часу немає. Мабуть, живе у спортзалі.

— Звісно, — обурююсь й зіскакую з гойдалки. Насправді я не люблю заходити у воду, коли нічого не видно. Хто зна, які підводні мешканці можуть опинитись під моїми ногами. Та слово своє завжди тримаю. До прикладу, наведу катання на велосипеді. Повільно спускаю штани й ловлю погляд Адама. О так! Вас щось цікавить, містере Бейкер? Знімаю коротку футболку й лишаю все на гойдалці. В принципі білизна майже те саме, що й купальник. Тим паче у темноті нічого не видно.

— Як гадаєш, — повільно заходжу у воду, — тут не може бути якихось небезпечних риб.

— Може, — відповідає усміхаючись. Він що сміється з мене? — Але не думаю, що вони чекають нас, щоб нашкодити. Якщо тобі страшно, можна купатись у басейні.

— Мені не страшно, — заявляю впевнено, але ступаю обережно. І хто тягнув мене за язика? Адам теж заходить, розганяється й пірнає, обдаючи мене прохолодними бризками. І хоч на вулиці тепло, зараз вода здається холодною.

— Пірнай, бо змерзнеш так стояти. Чи в тебе свій метод плавання? — знову сміх у голосі. Він вважає мене боягузкою? А ось це, містере Бейкер, ти робиш дарма. Набираю повітря в груди й пірнаю. Ух, бадьоро як. Деякий час мовчки плаваємо. Тіло звикає до температури води, стає комфортно. А ще таке купання здається дуже романтичним. З неба падає мілкий дощ, ми одні на пляжі… Шкода, що поряд Адам, а не… А кого я хочу тут бачити? Кого постійно хочу згадати, але не виходить. Того чоловіка з клубу?

— Здається, до моєї ноги щось доторкнулось, — біля мене опиняється Адам. Від його слів мене паралізує страх.

— Тобто? — починаю озиратись, нагадуючи собі героїню з фільму жахів. — Це може бути акула? — питаю тихо, уважно прислухаючись.

— Не думаю. Але якщо хочеш, можемо вийти.

— Так, хочу, — перелякано киваю головою й ближче підпливаю до чоловіка. Пливемо до берега, а коли торкаємось ногами дна, він обіймає мене за талію. Від цього стає спокійніше. Звичайний дотик рятує мене від паніки. Ми майже виходимо, але збоку від мене щось булькає (а може мені й почулось), а я так голосно пищу, що лякається навіть Адам.

— Що ста… — не встигає чоловік договорити, як я висну на його шиї.

— Там щось є. Там точно щось є, Адаме, — вже не удаю з себе сміливу. Він нічого не говорить, мовчки підхоплює мене на руки й виносить на берег.

— Акули так мілко не плавають. Навіщо вигадувати? Просто скажи, що хотіла мене обійняти, — промовляє дивлячись в моє обличчя. Відкриваю рота, але слова звідти не вилітають.

— Я не вигадувала, — набираю побільше повітря в легені, — там справді щось було!

— Впевнена? — запитує спокійно, підіймаючи свою футболку з піску.

— Так! — відповідаю на емоціях. — Звісно, я впевнена!

— Ну було, так було, — він знизує плечима й повільно прямує до бунгало, а я стою і гарчу від гніву.

Здається, я його згадала повністю. Він надто самовпевнений, зарозумілий, неприємний тип. Ха-ха, як смішно. І жарти в нього тупі. Він так само усміхався, коли я пропонувала оформити фіктивне весілля, бо так краще для його ж бізнесу. Знала б який він невдячний, ніколи не сказала й слова.

Обійняти я його хотіла? Не дочекаєшся. Мені є кого обіймати. Мабуть. Хапаю свої речі й мчу до бунгало. Бачу, що подразник моїх слабких нервів (І коли це я стала такою нервовою?) заходить до літнього душу. От і чудово, ванна моя! Наливаю собі келих вина, заходжу й зачиняю за собою двері. Набираю повну ванну гарячої води, додаю піну й занурююсь в ароматну насолоду. Відпиваю вино й повністю заспокоююсь. Сам хотів мене обійняти, а звалив все на мене. Чоловіки всі такі, ніколи не скажуть про свої справжні бажання, щоб не втратити репутацію альфа самців. Йому й так нічого не світить, у нас фіктивний шлюб.

Вилажу з ванної, коли вода повністю охолола, а келих спорожнів. Відчуваю в тілі приємну легкість і сонно позіхаю. Одягаю халат і виходжу. Адам лежить на ліжку, очі заплющені. У кімнаті знову прохолодно, але в теплому халаті я не змерзну. Та потрібно ж якось заявити про своє незадоволення. Підходжу й вимикаю клімат-контроль. Звісно, можна було змінити температуру, але це не в моєму випадку. Потім вимикаю світло й лягаю на самий краєчок ліжка. Вкриваюсь ковдрою і заплющую очі.