Розділ 3 "Весілля"

Еліс

— Еліс, не лякай мене, — говорить суворо мама й стискає губи в одну тонку рожеву лінію. — Ніхто тебе не змушував. Вчора ти була налаштована серйозно, а сьогодні що? Злякалась?

— Ні, просто хочу зрозуміти, — гадаю, не потрібно розповідати щось далі. Так і в божевільню можуть відправити. Страшно. Якщо преса дізнається, буде неприємний скандал. У нас і так зараз не найкращий період, бізнес ледве тримається на плаву.

— Час одягатись, — оголошує мама, мабуть, сприйнявши мої слова за банальне хвилювання.

— Добре, — розвертаюсь й прямую до спальні.

Потрібно взяти себе в руки й спробувати все згадати. Зачиняю двері й зупиняюсь навпроти сукні. Згадую, як ми з Мією мріяли бути нареченими, обговорювали сукні, своє перше кохання. Цікаво, вона буде на весіллі? Має бути, бо ми ж подруги. Хоча після її байдужої відповіді я вже сумніваюсь.

Нахиляюсь, щоб взяти сукню й в голові спалахує видіння — Адам і я разом. Ми сидимо в ресторані, нас хтось фотографує, я позую й широко всміхаюсь. Говоримо про щось, наче пара. Ми і є парою, тільки я чомусь цього не пам’ятаю.

Одягаю сукню. Вона застібається збоку, тому справляюсь сама, без допомоги мами. Спина відкрита, сукня гарно відкриває декольте, спокусливо обтягує фігуру й вільно спадає вниз від стегна. Гарно. Марно заперечувати, що вона мені не личить. Зависаю перед дзеркалом, милуючись красунею-нареченою. У мене завжди була висока самооцінка, і провали в пам’яті, на щастя, цього не змінили.

Еліс Купер постійно дбала про свій зовнішній вигляд, любила наряджатись, експериментувала зі спортом і не була обділена увагою чоловіків. Я знаю, що приваблива, але ніколи не користувалась цим. Не крутила чоловіками, не змушувала діставати зірки з неба і зустрічалась тільки з двома. Ну… Точніше, так я пам’ятаю. Спогад про клуб і незнайомого чоловіка напружує й змушує думати, що і з ним я зустрічалась. Чи зустрічаюсь? Господи, я ж заміж виходжу! Яке зустрічаюсь?

— Еліс, — мама розчулено прикладає долоні до грудей. — Яка ти красуня! Невже цей день настав? — ці слова дивують. Вона ж говорила про фіктивний шлюб. Чи я щось плутаю і в мене зі слухом теж проблеми? Якщо описати сьогоднішню ситуацію емоціями, то в мене ніколи у житті не було такого розгубленого стану. Ніколи.

У двері дзвонять, мама відкриває, не давши мені налаштуватись на прийом гостей.

— Привіт, Дженно, — вітається з високою брюнеткою у сливовій довгій сукні. Я її не впізнаю. Абсолютно.

— Вау! — вона звертає на мене погляд і так голосно вигукує, що голова заходиться новою порцією болю. — Ти неперевершена! — підлітає до мене, лякаючи своїми різкими рухами. Обіймає мене за плечі, імітуючи два поцілунки в щоки. Потім кидає здивований погляд на мою руку й шепоче на вухо:

— Де каблучка?

— Ой, — торкаюсь пальця. А де, власне, каблучка? Що відповісти, якщо я про неї нічого не пам’ятаю?

— Ти зняла її вчора в клубі, — нагадує, наче це щось має змінити. — Може в сумці?

— Мабуть, — хапаю сумку й починаю нервово в ній нишпорити.

Відкриваю маленьку кишеньку і справді знаходжу в ній каблучку. Гарну, з білого золота і з досить великим діамантом. Краса. Діамант так переливається, що я на мить зависаю. У мене багато прикрас, але ця вражає. Надягаю її на пальця й перед очима спалахує спогад — Адам надягає її мені на пальця, далі слідують спалахи камер й аплодисменти. Схоже, в нас були офіційні заручини. Згадати б хоч трохи більше подробиць…

— Дівчата, ми вже спізнюємось, — рятує від подальшого спілкування мама. Забираю свій телефон, кладу до мами в сумку й виходжу за нею й невідомою Дженною з квартири. Діді трохи шокована тим, що відбувається й з підозрою дивиться на мене коли взуваю туфлі. Ох, якби ти тільки знала, кицю, яка шокована я.

Під будинком чекає білий лімузин. Мама в нього не сідає, вона з водієм їде на татовій автівці. Дженна допомагає мені сісти, і тільки-но сідає сама, підіймає перетинку між нами та водієм.

— Слухай, ти така бліда сьогодні, наче зараз знепритомнієш, — говорить тихо. — Так погано?

— Та ні, трохи хвилююсь, — боюсь що-небудь говорити, бо не знаю наскільки ми в близьких стосунках.

— Оце погуляли, в мене так голова болить… — на підтвердження торкається пальцями чола. — Жодна пігулка не допомогла. Коли зачіску робили, думала, що збожеволію, так погано було. Але ж було весело, крихітко, — усміхається й тягнеться до бару. — Відсвяткуємо? — дістає пляшку шампанського.

— О, ні, не думаю, що мені потрібно пити, — хитаю головою, але вона не слухає. Вміло відкорковує пляшку, радісно вигукує, коли та піддається, й наливає два келихи. Подає один мені й цокається.

— За тебе! З болем в серці передаю в руки Адама Бейкера. Сподіваюсь, він зробить тебе щасливою.

— Дякую, — усміхаюсь й трохи відпиваю прохолодного напою. А що я можу їй сказати? Що не пам’ятаю ні її, ні Бейкера? Що йду заміж, бо так прочитала в журналі? Голова зараз лусне від думок. Мене дратують спогади, які дуже неочікувано з’являються перед очима.

Пити хочеться страшенно, тому я все-таки випиваю шампанське, з усіх сил напружуючи пам’ять, щоб згадати ще хоч щось. Автомобіль зупиняється біля відомого відпочинкового комплексу. Я знаю що була вже тут, але не можу згадати з якої саме причини. Дженна допомагає вийти, притримуючи сукню. Заходимо в хол. Тато! Боже, нарешті! Відчуваю себе загубленою й кинутою.

— Доню, ти неймовірно гарна, — він підходить, а я міцно обіймаю його.

— Задушиш, — сміється. — Невже так нервуєш? — бере мене за плечі й зазирає у вічі. — Наша Еліс нічого не боїться. Щось змінилось?

— Ні, просто скучила, — такою розгубленою себе відчуваю, що ось-ось на очі навернуться сльози.

Поговорити нам не вдається, бо до мене підходить фотограф і доводиться пів години позувати, щоб мати на згадку гарні фото. Для чого тільки? Точніше для кого? Коли приходить час виходити, в мене підгинаються коліна й стає важко дихати. Організаторка весілля вручає мені букет й поправляє фату. Вона нервує. Мабуть, їй дуже гарно платять за цю роботу.