Там, де вирує справжнє кохання,
холодному розуму місця нема,
Там почуття цвітуть на світанні
і в ритмі серця співає весна.(с)
Марічка Мельник.
Еліс
Щось мокре торкається моєї щоки, хочу розплющити очі, але сон знову наполегливо обхоплює своїми щупальцями. Дотик повторюється. Неприємний і прохолодний. Наче хтось бризнув на мене водою, або, чого доброго, плюнув. Намагаюсь розплющити очі, але вони не слухаються. Дихати дуже важко, наче хтось камінь на груди поклав. Поворушитись теж не вдається, тіло нещадно болить, наче мене автомобілем переїхали. Вантажним.
Стає страшно. А може… Я померла? Від цієї думки з зусиллям вдається розліпити склеєні вії. Смикаюсь, наткнувшись очима на щось страшне й лахмате. Стогну від болю, що пульсує на потилиці.
— Діді,— хриплю й лякаюсь свого голосу.
Таким у темряві й величезного мужика налякаєш. Кішка всілась мені прямо на груди, заважаючи нормально дихати. І, мабуть, облизала все обличчя, поки я прокинулась. Тільки як вона пройшла до спальні? Я ж не впускаю.
— Брись, — вичавлюю з себе якесь шипіння. Вона ображено відвертається й встає з мене.
Вдихаю повітря на повні груди, але кривлюсь. Як же мені погано. Простягаю руку, в надії дотягнутись до склянки води на тумбочці, але натрапляю тільки на туфлю. Щось не те. Перевертаюсь на бік й втикаюсь очима в підлогу. Що це в біса таке? Чому я спала на підлозі? З горем пополам вдається сісти, голова крутиться. На лівій нозі досі туфля. Торкаюсь рукою потилиці й зойкаю від болю. Там здоровенна шишка. Звідки? Що тут вчора відбувалось? Чи не тут? Нічого не пам’ятаю.
— Діді, допоможи, — в горлі пустеля, пити хочеться наче зараз помру від зневоднення.
Кішка демонстративно звертає на кухню. Обережно встаю. На мені коротка блискуча сукня. Звідки я її взяла? Хоча, зараз це не головне.
Як старезна бабця, чухаю ногами на кухню, тримаючись за стіни. Перед очима пливуть чорні кола й трохи мутить. Беру з холодильника пляшечку води й на половину осушую її. Стає легше, але з головою точно щось не те. Очима зачіпаюсь за шматок чизкейку з улюбленої пекарні. То ось який смак я відчуваю — полуниця.
Сідаю на стілець, намагаюсь пригадати останні події з життя, але в голову лізуть тільки спогади, як я купила Діді. Що за дурня? Потрібно подивитись у дзеркало, але страшно. Відчуваю, що зображення мені не сподобається. Підводжусь, перед очима спалахує спогад — клуб, текіла, танці. Ні, я точно так не танцюю, це ж якась розпуста.
Ох, як же болить голова. Знаходжу пігулку й випиваю, запиваючи великою кількістю води. Обережно йду до ванної кімнати. Діді за мною, час її сніданку, мабуть, минув, і вона намагається зрозуміти чому в тарілці немає корму.
Знову яскравий спогад — розлита вода на підлозі. Вона так грається. Розливає воду з миски. Колись я так ледь не впала. Схоже, вчора вона таки мене покалічила. Тільки за що? На підтвердження здогадів, на місці моєї ночівлі мокра пляма. Я послизнулась. Мабуть. Іншого варіанту, чому я спала біля мисок своєї кішки немає.
Заходжу до ванної кімнати, тут прохолодніше. Вмикаю воду й дуже несміливо підіймаю очі до дзеркала.
— О, Господи! — вигукую перелякано, а голова віддає болем. Це я? Світле волосся заплутане і стирчить у різні боки. Обличчя бліде, під очима чорні кола від туші, розмазана помада на губах. Один в один персонаж з жахастика для дорослих. Де я вчора була? Чому в такому одязі?
Так, потрібно прийняти душ, тоді все стане на свої місця. Я дуже на це сподіваюсь. Вмикаю прохолодну воду й стаю під струмені. Дуже обережно мию голову, майже не торкаючись постраждалого місця. Коли домиваюсь стає холодно, більше люблю теплий душ, а краще прийняти ароматну ванну. А прокидатись звикла з чашкою кави біля вікна, а не біля котячої миски.
Загортаюсь у рушник, розчісую волосся й наношу олійку для м’якості. Йду до спальні. Діді починає протестувати, нявкаючи. Змінюю напрямок й насипаю їй корм. В сумці, що так і валяється біля входу, починає дзвонити телефон. Мелодія якась дебільна, не пам’ятаю коли її змінила. Знаходжу гаджет, але ім’я на екрані незнайоме.
— Так, — відповідаю тихо, уважно прислухаючись.
— Ти як? — хрипло запитують на тому кінці.
— Нормально, — протягую здивовано. — А ти?
— Наче зараз здохну, — бурчить жіночий голос. Стає страшно. Дівчина точно мене знає, а я не впізнаю її голосу.
— Я сподіваюсь свято не скасовується?
— Емм, мабуть, ні, — хочу запитати, яке свято, але вирішую почекати.
— А прикинь ти відмовилась би, — сміється й закашлюється. — Ото галасу було б. Хто ж скасує таке свято, коли вкладено стільки грошей? В мене зачіска через годину, а я ще з ліжка не злазила, — жаліється, а я мовчу. — Так, відбій, зустрінемось, — вона так швидко відхиляє виклик, що я й слова не встигаю вставити.
І хто це був? Екран говорить, що Дженна, а я поняття не маю, хто вона така.
Ну добре, якщо розібратись у нашій розмові, то ми сьогодні ще зустрінемось на якомусь дуже дорогому святі. От би ще дізнатись на якому. Потрібно одягнутись й зателефонувати подрузі, Мія точно все знає і розповість мені. Так завжди було. Вона — моя підтримка у найскладніших ситуаціях.
Не встигаю відійти, як телефон озивається повідомленням. Воно висвічується на заблокованому екрані. Читаю й натикаюсь на нову задачу:
Мама: Буду через пів години. Перукар вже в дорозі.
Виходить, мама теж іде на це дивне невідоме свято. Добре, значить вона мені зараз все розповість. Куди і навіщо ми всі йдемо. Бачу, що на телефон приходить купа сповіщень. Намагаюсь розблокувати, але пароль не підходить. Ну, це вже точно не смішно. Я вчора пила, чи пам’ять відбило коли гепнулась на підлогу?
— Дякую тобі, Діді, — бурчу, але кішці абсолютно все одно на мої проблеми. Коли вона сита, мене не помічає.
Голова зараз лусне від думок. Мені терміново потрібна кава. Йду в рушникові на кухню й вмикаю кавову машину. Дістаю недоїдений чизкейк і з задоволенням куштую. Смачно. Обожнюю чизкейки, з будь-якими фруктами, чи без них. Просто, легко й дуже смачно. Роблю ковток кави й відчуваю себе нормальною людиною.
#345 в Сучасна проза
#666 в Жіночий роман
фіктивний шлюб, харизматичні герої, протистояння_сильні емоції
Відредаговано: 12.04.2022