Глава 1 Невиправний

Дзинь-дзинь-дзинь!

Пронісся над залою дзвін скла.

Усі обернулись до великого панорамного вікна. Біля височезної, щедро прикрашеної ялинки стояли члени королівської родини: король – Альфред Грекхем, королева – Мілана Грекхем, кронпринц – Ілай та юна принцеса – Софія.

Король Грекхем відклав срібну ложечку та повернув свою увагу до найближчих до корони людей, що зібрались на святкування Різдва. Він обвів усіх поглядом, широко посміхнувся і почав говорити:

- Дорогі друзі та піддані корони, я радий, що ви змогли приїхати, щоб провести новорічні свята разом із нашими скромними персонами, - на його слова відгукнулись легким сміхом. Ніхто б не назвав королівську родину «скромними». – В цю чудову ніч, напередодні Різдва, світ дізнається про дві прекрасні події. Про першу ви вже знаєте, - люди в залі заінтриговано нагострили вушка, - це народження Ісуса! – йому знову відповіли сміхом. – А друга…

Король Альфред прискіпливо оглянув усіх, на мить зупинив свій погляд на рудій дівчині. Кутик його вуст сіпнувся чи-то в усмішці, чи-то в жалю. Дівчина не потребувала інших натяків і вислизнула із натовпу. Він відвів погляд до іншої, що стояла прямо перед ним.

- …Шеріл, люба, підійди, - простягнув їй руку.

Дівчина з коротким шоколадним волоссям і діамантовою тіарою на голові не сперечалась. Натягнула посмішку і граційно ступила до короля, який тактовно поступився їй місцем біля свого сина. Королева Мілана щасливо приобійняла Шеріл за плечі. Принцеса Софія надула губи.

- Що ж, немає сенсу більше тягнути. Мій син, ваш принц, Ілай Едмунд Грекхем та принцеса дружньої нам країни Патріція Берта Шеріл Вітакер – заручені! – голосно викрикнув король.

Зала моментально взірвалась оваціями і вітаннями, задзвеніли келихи. Шеріл, все з тією ж посмішкою, взяла принца Ілая під руку, а він накрив її пальці своїми.

- Каблучки! – вигукнув король і поряд з ним з’явилась та сама руда дівчина із оксамитовою подушкою з діамантовою каблучкою на ній. Та наречений не поспішав окільцьовувати новоспечену наречену. – Синку, - трохи наполегливіше ніж варто, вимовив Альфред і поклав руку Ілаю на плече, спонукаючи до дії.

Принц Грекхем схаменувся і пройшов до подушки. Взяв каблучку, але не поспішав. Він підняв очі і спіймав погляд руденької. Кілька миттєвостей їхні очі ніби вели запеклу боротьбу.

Це мала бути вона. Завжди мала бути вона. Стояти тут поруч із ним в цю ніч перед Різдвом і казати: «Так, я вийду за вас, принце Ілаю». Але вона програла. Її тонкі вуста розпливлись в усмішці і дівчина з поклоном промовила:

- Вітаю, ваша високосте, - вона брехала собі і йому.

- Дякую, Ольвіно, - він не поступався їй в брехні. Його холодний погляд сіро-зелених очей повернувся до Шеріл. Принц промовив завчену фразу, принцеса завчено відповіла: «Так», - і діамантова каблучка опинилась на її пальці.

- Не можу повірити, що вони змусили тебе зробити це! – принцеса впала на високе м’яке ліжко і скинула туфлі, які розлетілись в різні боки. Вона була дуже зла.

- Вони ні до чого мене не змушували, Шеріл. Ти знаєш це.

- Вони попросили тебе про це! А ти ж ніколи не могла їм відмовити! Це вважай змусили! Ольвіна Беррімор навчися казати цим людям «ні»! Будь із ними такою, яка ти на роботі! В міжнародних справах твоїй стійкості заздрять усі міністри закордонних справ! Чого ж перед ними завжди знічуєшся?

Ольвіна зітхнула. Присіла на ліжко біля її високості та обережно витягнула з її волосся тіару. Поклала в коробку. З моменту, як принцеса Шеріл змогла тримати на голові щось важче за бантики, вона встигла зламати близько двох десятків діадем та корон, що доволі значуще било по бюджету її королівської родини. Тому Ольвіна звикла слідкувати за цим. Фрейліна, як-не-як.

- Припини, вони не погані люди.

- Ти сама віриш в свої слова? – пирхнула Шеріл. – Ми приїхали, щоб хоч трохи відпочити від королівських обов’язків, об’єктивів, світських зустрічей, щоб розвіятись на свята. А вони вирішили одружити мене на своєму сині, так ще й змусили тебе підготувати усі церемонії! Яке нахабство, знаючи про твої почуття!

- «Знаючи»? – ахнула Ольвіна і зблідла.

- Слухай, Олів, - перевернулась на бік Шеріл. – Тільки дурний не знає про твої почуття до Ілая. Ти думаєш, королева Мілана не помічала цього усі ці роки? Вона намагалась тримати тебе якомога далі звідси! Але ж не пощастило! Як добре, що я зробила тебе, офіційну фрейліну, ще й «Представником королівської родини у міжнародних справах»! Я розумничка, правда? – очі цуценяти дивились Олів в глибину душі і вона просто не могла не похвалити подругу.

- Та-а-ак, ваша високосте, ви геніально хитрі!

- Ой, та ну тебе! – принцеса Шеріл дуже по-дорослому показала язика і впала на подушку обличчям вниз. – Все, хочу спати. Втомилась весь вечір тримати посмішку і бути ввічливою! Поклич когось, щоб зняли з мене це знущання, - потріпала вона тканину сукні. – І не простудись там! – крикнула принцеса вслід подрузі.

- Там?

- Сніг пішов вперше відколи ми приїхали сюди. А ти своїм звичкам не зраджуєш, - сонно промовила Шеріл.

«Як гарно вона мене знає! А я і не помітила!» - зраділа і обурилась одночасно Олів.

Вона швидко знайшла покоївку, попросила попіклуватись про принцесу. Забігла в свою кімнату, поверхом нижче королівського, захопила хустку та пальто, перевзула чоботи. Вийшла на задній двір палацу і зникла поміж дерев притрушених снігом.

Ольвіна Беррімор йшла вперед. Туди, де верхній шар пухкого снігу ще не був зіпсований слідами чоботів чи машин. Це була її традиція: кожного разу, коли йшов перший сніг, виходити на вулицю і залишатись під ним, доки він не скінчиться. А тут, в горах, сніг міг падати до самого ранку. І ця тиша та затишок, що приносили темрява та усамітнення, зараз були їй дуже необхідні. Тож вона просто стояла посеред ялинок, поринувши в думки.

Як і сказала Шеріл – вони приїхали сюди на свята, які обернулись для них пеклом. Коли принцеса дізналась про домовленість між королівствами про весілля, то сказилась – вкрай відмовилась це робити. Воно і ясно – з Ілаєм вони закляті вороги. Шансів, що це коли-небудь могло б стати тропом «від-ненависті-до-кохання» - рівно нуль!