Епілог

Лізі

Два роки потому

   Сьогодні чудова погода. На дворі повіває легенький вітерець. Зараз я сиджу в альтанці та спостерігаю як Янчик грається з Ромчиком, сином Ліки. Діти швидко ростуть, що не встигаєш оком кліпнути, а вони вже ходять, говорять та "повчають" старших.

- Нарешті знайшла сік у вашому холодильнику. - промовила Ліка.

- Я не можу з тебе. Сік лежить завжди на одному місці. Ти ж знаєш, що ми перфекціоністи.

- Та знаю, знаю. Просто забула.

   Ми разом розсміялися від такої ситуації. Від коли Ліка при надії, я її не впізнаю. То вона щось забуває, то щось як нагадає, то хоть стій, хоть падай. Ще й так вчасно, при тому, кому не треба знати, але її все прощається, адже вагітна. Ярослав, коли про це взнав, то чуть не задушив своїми обіймами Ліку. Розписалися вони недавно, два місяці тому, а весілля не хотіли грати, просто невеличке застілля було. Ну і звичайно ж було вінчання в церкві, адже з Люком вона не брала шлюб в церкві.

- Ти коли Браяну повідомиш? - несподівано запитала, що я аж чуть не подавилася чаєм.

- Дівчатка я тут! - повідомила місіс Кан.

   Так Роуз з Крісом уже побралися, рік тому. Чомусь з весіллям вони не хотіли поспішати, але ходили і казали всім, що вони чоловік і дружина. Ех, молоде їхнє діло.

   Ми обійнялися та посідали, щоб трішки погомоніти, поки чоловіків відправили в магазин за продуктами.

- Дівчатка, мені треба дещо вам розказати. - сказала Роуз.

- А ну зачекай, вибач, що тебе переб'ю. Нехай Лізі скаже. - перебила Ліка.

- Ну чому ти так тиснеш на мене? – згарячу запитала. – Так, у нас буде дівчинка. - таки вимовила я.

- Ади, я думала, що моя новина буде приголомшлива. А тепер і не знаю. - надувши губки, промовила Роуз.

- Кажи, ми обіцяємо, що це буде найчікавіша новина. - заспокоючи, сказала Ліка.

- Я вагітна!

- Що?! - ми здивовано та щасливо промовила водночас. - Це ж круто!

- Ви зараз чисто як сестри-близнючки. Лізі, я справді дуже рада, що у вас буде дівчинка.

- Це реально круто. - погодилася Ліка.

- Дякую. А Кріс знає? - запитала в подруги.

- Ще ні, але сьогодні я намікну, тобто скажу. Бо з намьоками в нас туго.

- То не у вас, то у всіх чоловіків так. Або кажеш прямо, або страждай. - правду сказала Ліка, від чого ми всі розсміялися.

- Мяууу. – протяжно заявила про себе Пушинка.

- Ходи до нас. – взяла на руки кицю Роуз. – нехай з нами посидить.

- От тепер це справжнє дівчаче застілля. – запримітивши, сказала.

- Точно.

   Як же класно скільки років дружити та мати завжди про що поговорити, разом посміятися над тими жартами, які знаємо лиш ми і більше ніхто. Роки йдуть. Ні, точніше летять. Закінчуєш школу, університет, йдеш на роботу, виходиш заміж, народжуєш, виховує, і вчиш та сама навчаєшся з цими маленькими ангелочками, які ростуть, як на дріжджах. Ех, яке життя класне та непередбачуване.

- Мамо! - покликав мене Янчик.

- Що сонечко?

- Мона нам взяти ту масинку. - синочок показав маленькою ручкою на машинку, яка керуються за допомогою пульта.

- Ні, батько приїде і тоді.

- Добре. - він усміхнувся, і вдовох побігли знову гратися.

Як же мені подобається, що синочок не вередує. Ми навчилися, що потрібно розказувати: "чому не можна? ", і якось так набагато легше.

- А мені мона? – запитав Ромчик у матусі.

- Теж тільки з батьком, гаразд?

- Добре. - і хлопчики веселі побігли далі гратися.

- Як чужі діти ростуть швидко. - запримітила Роуз.

- Ну, дивися і тут твоє вже бігає. - промовила я.

   Почувши шум машин, ми зрозуміли, що наші чоловіки вже повернулися з закупів.

- Надіюся, що нічого не забули. - сказала Роуз.

- Тут однією надією не обійдешся.

   Від слів Ліки ми розсміялися. Якраз у цей час зайшов чоловік Ліки на задній двір нашого будинку.

- Добре, що вам весело. - промовив Ярослав. - І що тут мій хлопчик? Не дуже дістаєш матусю? - нахилившись до животика Ліки, почав його гладити і розмовляти з синочком. Я така рада за них. Особливо за те що, Ярослав приймає Рому за свого сина.

- А де наші чоловіки? - запитала Роуз. І ми стала дуже уважно дивитися на Ярослава.

- Воно розбирають продукти зараз будуть.

   Поки ми сиділи і попивали чай, хлопчики полізли на високу гірку, і стали спускатися. Я запримітивши це, спохватилася з місця.

- Обережно! - крикнула до дітей, які були поодаль від нас.

   У цей час поряд появилися Браян і Кріс, які допомогли хлопчикам безпечно спуститися. Ех, з хлопчиками так і зійти з розуму можна.