Глава 34

Лізі

   Доїхавши до ресторану, ми всі вийшли на двір. Тоді я відчула полегшення. Свіжий вітер дмухнув мені прямо в обличчя від чого відчула запах свіжоскошеної трави. На даний момент мені здалося, що це найкраще, що могла відчути носиком. Коли я повернула голову в бік коханого та друзів, тоді побачила на їх обличчях здивовані погляди та легкі усмішки.

- Що? - здивовано запитала.

- Ти просто так захопилася чимось, що закрила очі та усміхалася. - сказав коханий.

-Справді? А я й не помітила цього.

- Ходімо, а то гості зачекалися вже. - промовив Браян, на що лиш кивнула головою і, взявши його під лікоть, попрямували до ресторану. До мого ресторану.

   Коли вступили лиш крок, одразу почули оплески гостей, робітників та рідних. По традиції ми стояли поблизу нашого столу та приймали подарунки від запрошених людей. Добре, що хоч ми не багато запросили гостей, але все одно себе вільно не могли відчути, адже повсюди були фотографи, відеооператори.

   «Але заради такого, можна день потерпіти. Потім будуть спогади і для себе, і для рідних.»

   Отримавши подарунки та палкі привітання з одруженням, заграла легенька музика. Це був знак, що скоро перший весільний танець. 

   З коханим ми ходили на репетицію лиш тиждень. Рухи вибирали не складні. Підтримок, майже, немає, але ми дуже старалися, щоб цей танець був ніжний, спокійний, щоб показував наш духовний світ.

- Готові? - промовив діджей Алекс.

   Ми кивнули в знак згоди. У залі погасло світло, але залишився промінчик, який не яскраво освітлював круг посередині ресторану. Алекс включив нашу пісню під яку ми змогли почати танець.

   Рухи складалися з вальсу, декілька підтримок та простих рухів. У кінці Браян підняв мене на руки під стегна, і тоді посипалося конфеті, яке придала милості нашому з ним танцю.

   Думаю, що сподобалося всім, адже аплодисменти ми почули відразу по закінченню весільного танцю.

    Опісля, коли всі гості сідали за стіл, я відчула, що знову нудота підступає. Добре, що коханий був неподалік, і він зі мною відправився до вбиральні.

   Коли лиш увійшли до зали, моя мати повідомила, що Джоді чекає на нас, щоб відвезти на фотосесію. Ех, я вже не можу, бо дуже сильно втомилася. Але це того вартує, щоб відчути повністю, як це бути нареченою.

- Вав, вав, вау, це що за прекрасна пара йде? - сказав Джоді, усміхаючись у всі тридцять два.

- Їдемо? - запитала я, настримуючи усмішки на вустах.

- Чого одразу до справи? - засмучено проговорив друг.

- Ну, Джоді, ти знаєш, що сьогодні такий день. А, до речі, ти самий будеш вечором? - з цікавістю подивилася на хлопця.

- Ні, звичайно. За кого ти мене маєш, сестричко?! - усміхнено промовив.

   Ми всі в гарному гуморі сіли в машину. Джоді часто називає мене своєю сестрою, адже в нього немає рідної, а тут вийшло, що я, коли була карапузиком, дарувала йому радість. Тому по сьогоднішній день він завжди мене підтримає, допоможе та захистить, як старший, рідний брат. Я завжди раділа тому, що ми з Джоді подружилися. Чесно, не уявляю якби його не було. Ой, про погане не треба думати.

- То далеко? - запитав Браян.

- Ні, уже майже приїхали.

   Ми під'їжджали до красивого місця. Це буле поле засаджене квітами, які були посаджені в різних кольорах: від білого до темно-синього. Неподалік ріс великий та старезний дуб на якому весіла гойдалка. І я одразу уявила декілька поз, які можна зробити на ній.

- Як тобі? – запитав фотограф, але чому його голос мені здався знайомий?

   Обернувшись побачила Фреда, старого друга Люка, який усміхався. Він найбільш розумніший був з тієї банди. За що його поважала.

- То це ти той відомий фотограф з Італії, про якого якось обмовився мій чоловік? – запитально вигнувши брову, промовила.

- Дякуючи Браяну, я тут стою. І взагалі ти знала завжди моє ставлення до Люка…

- Зараз не про це. – утрутився в розмову коханий.

- Точно. То що приступимо до фотосесії?

   Час спливав швидко, Фред фотографував стільки, скільки на це в нього вистачало сил. Ми весело провили час, адже з приємними та адекватними людьми, можна годинами говорити. Декілька фоток фотограф нам показав і ми задоволені результатом, направлися назад до ресторану.

   Зараз мали залишитися найближчі люди, без журналістів та просто знайомих людей. Тому коли ми ввійшли до «Lady dream», усе було в розгарі нашого святкування. Слава Богу, що хоч мене більше не нудило. І я змогла відірватися на повну, адже раз таке трапляється в моєму житті.

   Під ранок усі стали розходитися, а я з своїм, тепер вже, чоловіком поїхали додому, щоб виспатися та відпочити. Цей день нам запам’ятається ще на довго, бо такі емоції пережити приходиться далеко не кожного день.