Глава 33

Лізі

Цей день настав

   Нарешті я дочекалася цього моменту. Я виходжу заміж!!! Ааа!!!  Мене емоції просто переповнюють. Але яка б я не була щаслива, сьогодні мені дуже погано, адже лиш проснувшись я бігала декілька раз в туалет, бо почався токсикоз.

    " Чому саме сьогодні? ЗАЩО? Де та справедливість?" - задавала я собі такі питання.

   Мія, моя візажистка, зробила мені легкий макіяж з невеликими стрілками, рум'янцем на щічках та матовою помадою. Додало красоти нарощені вії, які як метелики пурхали своїми крильцями. Коли мені місіс Гілмор допомагала одягатися, я знову відчула нудоту та побігла до вбиральньої.

- Лізі, ти як? - стурбовано запитала жінка.

- Я? – вона кивнула. – У нормі.

- У тебе ж не було до цього дня.

- Ну, напевно доля таки вирішила, що сьогодні настав той день, щоб я відчула, це в повній мірі.

- Лізі, воно пройде, але треба трішки помучитися.

- Знаю, просто... Чому саме сьогодні? Не могло трішки почекати? – на, що жінка тільки розсміялася, на сказані мною слова. Не відставаючи, теж почала сміятися.

   Нарешті вдягнувши плаття, я змогла розгледіти себе в дзеркалі. Я ніколи не любила казати, що я красива чи ідеальна. Мені завжди здається, що це далеко не так, але сьогодні, дивлячись на себе, можу спокійно сказати: " Красуня, ідеал, неймовірна, жіночна, ніжність".

   Місіс Гілмор теж одягнувшись, попрямувала зі мною до машини, біля якої на нас чекав Джоді.

- Вау, ти неперевершена.

- Спасибі, ти також. - Хлопець стояв у чорному смокінгу та білій сорочці, яка підкреслювала брутальність цього молодого та красивого чоловіка.

- Повір з тобою ніхто не зрівняється. - усміхнено промовив. - Ця сукня приховує трішки твій животик. - невдоволено сказав.

- Я не хотіла облягаючої, бо животик невеликий і, на мою думку, не красиво б дивилося.

- Та ти що? На тобі, щоб щось не красиво дивилося? Цього бути не може. – Люблю Джоді за те, що він такий – справжній друг. Ніколи не залише та не образить.

- Сідаємо в машину, а то ще не доїхали, а я вже залилася фарбою. – сказала я.

   Усі сміючись, ми сіли в машину та направилися в церкву.

   Моя сукня дуже зручна, легенька. Вона не облягала мене, не повнила. Не була дуже відвертою, але і закритою її не назвеш. Як би я сказала: " ІДЕАЛЬНА СЕРЕДИНКА".

Браян

   Зранку я мусів просунутися швидше, щоб мене забрав Карл, і щоб ми були з Лізі пооддаль одне від одного. Ви собі навіть уявити не можете як я не хотів залишати її. Я знаю, що вона не сама, що це лиш пару годин, але.. Але, це не виносимо.

   Коли ми приїхали додому, одразу направився до своєї старої кімнати, щоб прийняти душ та вдягнути весільний костюм. Звичайно ж не забув я про годинник, бо мати мені пару раз про нього нагадала, але я радий, що вона була поруч і допомагала, щоб я не розгубився повністю.

   Залишившись самому в кімнаті, я хотів трішки подумати, але мої плани перервав стук у двері.

- Сину, можна? - стурбованим голосом промовив батько. Перший раз такий тон почув.

- Заходь. Щось трапилося? - сухо запитав.

- Ми можемо поговорити?

   Хотілося сказати, що - ні. Але в цей день подумав, що може хоч сьогодні, нарешті поговорити з батьком та розставити всі крапки над "і".

- Звісно.

   Ми вийшли на балкон та сіли на крісла, які там стояли.

    "Цікаво, що батько хоче мені такого сказати, саме зараз? " - випливло запитання у моїй голові.

- Сину, я хотів вибачитися. - ади, неочікувано.

- За що? – продовжував спокійним тоном говорити. Хоча всередині я себе таким не відчував.

- За те, що з тобою так поводився. Мені самому від цього страшно не приємно. Я думав, що таким чином зможу з тебе виховати стального бізнесмена.

- Так воно і є. - підтвердив його слова.

- Так, але це твій характер, а не моє виховання.

- Характер то твій. - усміхнено, куточками губ, промовив, дивлячись в даль.

- Справді. Ти не заслуговував такого ставлення з мого боку. Ти завжди був і залишаєшся порядною людиною. Я чесно пишаюся тобою. Я хочу, щоб ми помирилися і спокійно без напруження могли розмовляти.

- Гаразд. – відразу погодився.

- Що? - неочіковано перепитав батько.

- Добре. Я теж не хочу, щоб між нами було якесь напруження.

   Після моїх слів, батько обійняв мене і промовив: " Я пишаюся тобою, сину мій. " Такі слова від нього, я почув уперше за скільки років.

   Нашу ідилію перервала мати, яка зайшла в кімнату повідомити, що нам пора від'їжджати.

   Коли ми приїхали, то привіталися з усіма гостями, а я знайшовши, нашу новостворену пару – Кріса та Роуз, запитав в них чи Лізі ще не приїхала. На, що вони похитали головами. Ну нічого почекаємо. На цю жінку я готовий завжди чекати. Скільки чекав, то ще є час. Усе одно її вже не відпущу ніколи. Нехай і не сподівається.