Глава 32

Лізі

Через тиждень

- Алло, Лізі, - почула я веселий голос подруги. - можеш приїхати в аеропорт та забрати мене.

- Роуз, Слава Богу ти приїхала! - зітхнула з полегшення. - Тільки при одній обіцянці.

- Якій?

- Ти по дорозі все мені розкажеш. Добре?

- Добре, Лізі, добре. Тільки не повідомляй Крісу. Гаразд?

- Лиш не кажи, що хочеш зробити сюрприз.

- Хочу. - радісно промовила.

- Але Роуз, ти йому все розкажеш. Він хороший чоловік і повинен знати все. Гаразд?

   «Хоча чого я питаю? Звичайно, вона все йому розповість.»

- Обов'язково, Лізі. Я не хочу його обманювати. Тай, більше того я закохалася по самі вуха в цього милого чоловіка. - з таким трепитом розповідала подруга мені. Я така рада, що вона нарешті знайшла своє щастя.

- Люба мені час вже відключатися, бо до мене дзвонять. Але не переживай я вже їду за тобою.

- Папа, люба.

   Я підняла відразу слухавку, бо це дзвонив Браян.

- Кохана, мені дзвонили із салону весільних костюмів, що потрібно забрати те, що на весілля.

- То це ж чудово, коханий.

- Як же приємно чути, коли ти мене так лагідно називаєш. - від почутих слів я легко засміялася. - А, так заїхати в салон суконь, тай забрати твою? Хіба, якщо ти не хочеш, щоб я бачив...

- Ні, я не вірю у всі ці забобони, тому заїдь і якщо готова, тоді забери.

- Тоді до зустрічі, кохана.

- До зустрічі. - і відправила "поцілунок" йому.

   "Так уже на одну місію на сьогодні стало менше. Йой, мені ж потрібно вже їхати за Роуз, а я ще не переодяглася з домашнього одягу. Такс, потрібно привести швидко себе в порядок. "

   Через 10 хв я була вже готова вирушати за Роуз.

- Папа, Пушинко. – звернулася до киці, яка спокійно лежала на підлозі. – Будь чемною. – і пішла в гараж.

   Добре, що в затор не потрапила, і швидко доїхала до пункту призначення. Коли припаркувалася, тоді набрала Роуз і вона вийшла з аеропорту. Вона змінилася. Тепер на її обличчі сяє справжня усмішка, яка через певні обставини рідко появлялася.

- Роуз! - підбігла та обняла подругу. - Я сумувала за тобою.

- Ти не уявляєш наскільки я за тобою сумувала. - обнявши у відповідь, сказала.

- Ідемо до машини і все по дорозі мені розкажеш.

- Ходімо, бо хочу нарешті вилити комусь душу.

   Вона поклала валізу в багажник та сіла, а я вслід –  на водійське місце. Роуз одразу включила легеньку музику, щоб грала на фоні.

- Я так давно не бачила Джоді. - одразу почала Роуз. Видно, що хоче, але боїться почати розмову.

- Він водій не мій, а моїх батьків, але на весіллі ти його точно побачиш. Тоді й поговорите.

- Добре. - зітхнувши, промовила. Роуз замовчала на декілька хвилин, а тоді почала схлипувати.

-Роуз. -  я пристала на найближчій зупинці для автомобілів. - Що трапилося?

- Пам'ятаєш я тобі розказувала, що мій дідусь хворий.

- Пам'ятаю.

   Для Роуз дідусь є дуже важливою людиною в її житті. Коли батьки подруги часто затримувалися на роботі й рідко бували вдома, він з нею грався, робив уроки та просто разом проводили час. Для неї дідусь відіграв дуже важливу та чи не малу роль в її житті.

- Мені подзвонили і сказали, що дідусь попав у лікарню, і через складну операцію не зміг з нею справитися.

- Роуз...

   Я навіть не можу уявити настільки, це сильний удар по її душі. Не знала, як допомогти? Чим зарадити? І просто, що сказати?

- Не треба мене жаліти, бо...

- Роуз... - я погладила її по плечі.

- Коли я приїхала, то виявилося, що дідусь спокійно сидить на кріслі і п'є чай. Ти уявляєш! Мені подзвонили і сказала, а насправді...

- Тихо, тихо.

   Коли Роуз заспокоїлася, тоді ми доїхали до Браяного, а тепер до нашого, будинку. Я помітила, що в будинку є хтось.

- Коханий, ти вдома?!

   Зайшовши до будинку, почула голоса з вітальної. Уже разом із Роуз, ми направилися в ту кімнату, де побачили Браян та Кріса, які сиділи та щось обговорювали. Коли ми зайшли в кімнату, на нас одразу звернули увагу чоловіки.

- Роуз? - запитально подивився на подругу Кріс.

- Браяне, ходімо на кухню. Допоможеш мені? - підійшовши до нього близько, щоб залишити Роуз і Кріса. Для них потрібну знайти цей час, щоб вони змогли поговорити.

- Ти добре придумала, кохана. - підійшовши та обійнявши мене ззаду, сказав.

- Ой, ти забрав... – згадала я за одяг.