Глава 23

Лізі

День потому.

   Сьогодні я проснулася, знову від голосних та настійливих звуків, які лунали із-за дверей. Неохоче встала з ліжка та підійшла до них, щоб прислухатися. І в цей же момент двері відчинилися і в кімнату зайшов якийсь чоловік.

- Хто ви? – не витримавши, запитала незнайомця.

   Чоловік повільно повернув голову в мою сторону і зробив декілька кроків до мене.

- Поїдеш зі мною. - хриплим та страшним голосом сказав.

- Ви так і не відповіли на моє запитання. - настійливо промовила.

- Тобі для чого? Ходімо.

   Він схопив мене за лікоть, притиснув мою гладеньку та дуже ніжну шкіру, на якій вже виднілися синці, і поволік у сторону виходу з кімнати. Вийшовши в коридор, я ретельно все оглядала поглядом (ну як ретельно), поки той мене швидким темпом вів кудись.

   Ми швидко вийшли з будинку та направилися до чорної «BMW» із затемненими вікнами. Мене посадили на заднє сидіння, а чоловік всівся на водійське місце. І ми одразу рушили з місця.

   "Добре, що хоч очі не зав'язали і рот скотчем не заклеїли. " - подумала я.

   Їхали ми досі швидко, але я встигала розглядати те, що за вікном машини. Проїжджали різні будинки, і через деякий час почали знижувати швидкість. Ми заїхали подальше від міста на приватну територію. Місце було обгороджене високим парканом та по периметрі (можливо лиш на вході) стояли камери.

   Чоловік вийшов з машини та відчинив мені двері, щоб я сама вийшла. "Який джентльмен." - іронічно подумала.

   Взявши мене за лікоть, чоловік поволік у середину будівлі. Там було темно та сиро.

- Я мушу зав'язати тобі очі. - тихо промовив. - Але довірся мені міс Кант.

   Після сказаного ним, я увійшла в ступор. Це він так іронізує, бо підслухали таки нашу розмову чи справді хоче допомогти?

   Він поклав пов'язку на мої очі, від чого мені стало страшно, адже я боюся сильно темноти. Опісля, повів мене далі, у невідому напрямку.

- Сідай! - почула голос поблизу себе. Я не могла впізнати голос, адже страх темноти брав своє.

   Після чого мене посадили на стілець.  Хтось позаду взяв мої руки і заклав за стілець та зав'язав їх мотузкою.

- Дай їй випити!

   От після цих слів я дуже злякалася. У середині щось затремтіло, нервові клітинки заграли. Я вже нічого не хотіла. Ні бути сильною, ні доброю, ні комусь догоджати. Нічого. Бувають моменти в житті, коли ти себе відчуваєш ніким. От, він у мене настав саме зараз.

- Пий, це снодійне. - тихше сказав хтось, щоб другий не міг почути.

   У мене не було часу на роздуми, тому коли відчула склянку з незрозумілою рідиною, відкрила рот та випила вміст.

- Лізі! - почула я рідний голос коханої людина.

   І після цього, я погрузилася у сон. Чи то мене знову хтось вдарив, чи то снодійне подіяло?

Браян

   Я місця собі не знаходжу, відколи подзвонив Лізі й нашу розмову перервали... У мене дах зносить. Я люблю її. Ні! Кохаю! Я не можу це витримати, що їй нашкодять. Не мені, а їй!

- Браяне, перестань ходити з одного кінця кімнати в другий. - промовила Ліка.

- А що тобі не подобається? - із викликом подивився на неї. - Вибач. - важко зітхнув.

- Послухай, я розумію, що ти любиш Елізабет, що не хочеш, щоб з нею щось сталося. Но тим, що ти ходиш злим, накрученим, ти, - вона тикнула пальцем в мене. - їй не допоможеш. Вона б на твоєму місці шукала будь-який варіант, щоб усе виправити.

- А я, що не шукаю?

- Вибач, не так сказала. Я мала на увазі, що, що. - вона затихла, ніби перед вибухом. - Перестань нарешті ходити, а спокійно чекай, коли вертоліт має прилетіти! - голосно та з допомогою жестикуляції вивалила свій гнів на мене.

- Це у всіх вагітних ось таке буває?

- Повір, і не таке ще буває.

   Лиш я сів на диван, як до мене задзвонив помічник по охороні.

- Шеф, вертоліт уже готовий.

- Добре, ми вже виходим.

   Поклавши слухавку, я подивився на Ліку, яка великими очима дивилася перед собою.

- Усе гаразд? - запитав із тривожними нотками в голосі.

- Так. - тихо відповіла, погладжуючи свій животик. - Просто малюк вкладувався так, як йому хотілося.

- Ти впевнена, що хочеш летіти. У тебе такий вже термін...

- Так. - рішуче відповіла, перебивши мене.

- Тоді нам час. Лікар теж летить з нами.

   Я став першим та допоміг Ліці піднятися. Вона така кругленька вже. У тому значені, що великий термін, що скоро родити. А так то вона досить маленька, нижча за мою Лізі.

   Ми швидко дісталися до гелікоптера, який знаходився на даху мого будинку та сіли в нього.