Глава 21

Лізі

   Ми йшли доволі швидко, тож за декілька хвилин були вже на місці. Це було невеличке кафе, у якому стояв аромат кави, але мене це не приваблювало, адже не люблю її пити. Я гурман по чашечці чаю, яка і заспокоювала, і допомагала при роздумах, і просто в час посиденьок.

   Зайшовши в невеличке приміщення, ми пішли до столика, який був недалечко від вікна. Сівши, я почали роздивлятися інтер'єр, який був виконаний у пастельних тонах. Тут було затишно та чудово, але себе я далеко так не відчувала.

   До нас підійшов молодий офіціант, напевно школяр, а може вже й студент. Ми зробили замовлення й він з ласкавою усмішкою приніс нам чай та каву.

   Ми довго сиділи і ніхто з нас не хотів починати розмову. Тож не довго думавши, я сказала, що мені потрібно піти у вбиральню. Прийшовши в кімнату, я трішки сполоснула руки та обличчя, щоб вгамувати свої емоції. Та повернулася назад. Хоча дуже не хотілося. От для чого я погодилася з ним кудись йти? Хто мене за язик тягнув?

   Трішки ще посидівши та обмовившись декількома слова, ми вийшли із кафе. Пройшли декілька кроків і зупинилися в провулку. Тоді до мене подзвонив телефон.

- Алло, Браяне?

   Після цього я нічого не пам'ятаю, адже я погрузилася в сон, коли відчула руку поблизу мого носика. Мої ноги одразу підкосилися, але той хто це зі мною зробив, підхопив мене, щоб я напевно просто не впала посеред вулиці.

   Проснулася я від тишини. Відкривши очі, я почала гуляти поглядом по кімнаті, яка була невеличка, але досить простора. Я лежала на ліжку, поблизу якого знаходився робочий стіл, і заді якого було здоровенне вікно, яке відкривало вид на море. На море?! Де я?!

   Почувши якійсь кроки я здригнулася та повернула голову до дверей, які в ту ж мить розчинилися і до кімнату зайшов Люк. Я миттєво почала лізти назад на ліжку, щоб ближче притулитися до стіни і бути якомога подальше від нього.

- Уже проснулася? - почав розмову Люк.

- Як бачиш. - тихо промовила.

- Без іронії, гаразд? - з посмішкою на губах почав він розмову. І тут я справді побачила його справжнє "я", яке він чудово маскує.

- Де я? - постаралася якомога твердіше сказати.

- У Марокко, місто Агадір.

   Після почутої відповіді я застила, не в змозі сказати ані слова. Він підійшов ближче та сів на край ліжка.

- Скільки я була в непритомності?

- Два дні.

- Скільки? - я не могла в це повірити. Знала, що Люк ще та падлюка, але не думала, що на стільки. - З якою метою ти це зробив? Навіщо тобі я?

- Ти думаєш, що така щаслива, але це не так.

- А як? Як?! - перебила його.

- Послухай, зараз ти відпочинь і вечором ми поговоримо. - проговорив це і швидким темпом вийшов із кімнати. А після нього лишився не приємний запах парфумів, від якого мене аж передьоргнуло.

   Я встала з ліжка і підійшла ближче до вікна. Вид був просто неперевершений, якби були інші обставини, я б із задоволенням тут побувала разом із Браяном.

   «Цікаво як він там? Надіюся все з ним добре. Лиш би все вдалося.» - проскочило в мене в голові.

   Я простояла ще якийсь час біля вікна, а потім підійшла до стола, щоб трішки покопирсатися в ньому. Я відкривала по черзі всі шухляди, і лиш в останній я знайшла фотографію на якій були батьки Люка, але вони не усміхалися, тай фотографія чорно-біла. Коли я обернула її, я помітила, що заді була написана дата, ця дата мені була знайома, але я не могла згадати. Ще й почула якісь шарудіння за дверима, тому одразу поклала фотографію в шухлядку та сіла на ліжко.

   У кімнату зайшла жінка похилого віку, вона принесла мені їжу. Я не знала чи привітатися чи сказати дякую. Поки я роздумувала, жінка сама заговорила.

- Дитинко підійди, поможи будь ласка.

   Я одразу підскочила на місці та підійшла, щоб допомогти.

- Ближче. – я ще підійшла, а жінка нахилилася. – Тут в кімнаті є камери, але вони звук не записують. Лиш зараз не оглядайся, бо подумає, що я тобі допомагаю.

- А це не так?

- Так, але йому знати не потрібно.

- Але чому?

- Я знаю міс Кант.

- То це ви?... – я старалася не зробити здивований вигляд, тому усміхнулася.

- Так, я покоївка. Слухай далі, зараз під тарілкою буде знаходитися лист від місіс Флоренс. Його зможеш прочитати о 21:00, тоді на 10 хвилин вимикаються камери. У тебе не буде багато часу, але ти розумна і його скоригуєш.

- Дякую Вам. – тихо промовила.

- Нема за що, адже я хочу, щоб хтось його нарешті покарав, і я була вільна й місіс Ліка, адже вона ще й при надії, тому я за неї дуже переживаю.

- Ви дуже добра та чуйна жінка.

- Я б такою не була, якби мій син так не змінився. – вона хвилину помовчала, бо походу зрозуміла, що сказала лишнє і продовжила. – Мені час іти дитинко, до зустрічі.