Глава 6

Елізабет

   Сьогодні вставати о шостій годині було доволі складно, як на диво.  Я ніяк не могла зібратися з думками. Дуже багато питань і жодної відповіді. Хочеться вже нарешті, щоб все стало на свої місця.

   Перервала мої роздуми місіс Гілмор, яка постукала в двері. Вона радісна зазирнула в кімнату.

- Ти вже встала, дитинко?

- Угум. – без настрою відповіла.

- Я якраз йшла тебе будити. Щось вчора сталося? – стурбовано промовила жінка похилого віку. Вона знає мене з дитинства, тому від неї нічого ніколи не приховаєш. Жодної емоції, жодного слова, бо слух неймовірний має. Колись, у дитинстві, вона грала на фортепіано, тому слух музикальний.

- Я дізналася хто той Браян.

- То це добре. – радісно промовила місіс Гілмор. – Чи ні? – обережно запитала.

- Просто прекрасно. – сухо відповіла. Не знаю чомусь в середині щось ніби бориться, лиш не розумію, що саме.

- Лізі, послухай, я розумію як тобі зараз складно, але думаю це, що твої батьки зробили, піде на користь. – лагідно, та обнімаючи мене за плечі, промовила місіс Гілмор.

- Ви так думаєте? – з недовірою запитала.

- От побачиш. І я думаю, що з Браяном у тебе може щось вийти. Лиш вам потрібно час привикнути один до одного.

- Угум. – зі страхом та тривожністю за майбутнє промовила.

   Після нашої розмови з місіс Гілмор, я направилася в  душ. Прохолодна вода завжди мені приходила на поміч, а особливо в безвихідній ситуації. З ванної кімнати вийшла в хорошому настрої та зарядженою на позитив. У гардеробі знайшла білосніжне плаття, яке було до коліна та на короткий рукавчик. До нього я взула білі, дихаючі з тканини кроси з чорною підошвою та доповнила цей образ чорною, маленькою сумочкою із застібкою геометричної форми. На голові зробила собі низеньку ґульку. Знаєте було складно, адже в мене волосся за довжиною аж по пояс дістає, але якось за десять хвилин вдалося, ще й з першого разу. Над макіяжем вирішила не заморочуватися, тому підмалювала вії та нанесла майже непомітний блиск на губи. Після цього я вирішила спуститися на перший поверх, щоб зробити собі чаю та омлет, бо ж не буду йти на роботу на голодний шлунок. Хоча завжди йшла не поснідавши.

   На кухні на мене чикала вже Пушинка, моя породиста киця. Я її дуже cильно люблю. Вона мій вірний друг. Чесно кажучи я не люблю котів, але Пушинка зовсім відрізняється від усіх. Вона ніколи мене ще не подряпала, на стіл не лізе. А, як чемно сидить біля дверей і дивиться на них, коли хоче вийти, напевно це пес в котячому тілі. Киця дивилася на мене голодними очима. І звичайно ж я попрямувала до шафки, де стоїть корм для мого «звіра». Коли я насипала їстки, тоді Пушинка нявкнула мені в знак подяки і почала свою трапезу. А я взялася за готування свого сніданку. Батьки сьогодні кудись зібралися, тому не застала їх у будинку.

   Поснідавши, я попрощалася з місіс Гілмор і вийшла на подвір’я, де на мене вже чекав Джоді.

- Привіт. – так завжди зі мною він говорить, коли батька поруч нема.

- Привіт. Ох, Джоді, мій вірний друже! – весело я почала розмову.

- Харе, розмовляти так, ніби принцеса.

- А хто тобі сказав, що я нею не являюся? – серйозно подивилася на нього.

- Вибачте мені, мадемуазель. – опісля цих слів ми разом засміялися.

- Годі тобі.

- Куди сьогодні ви збираєтеся їхати? – його "ви" завжди звучить жартома. Я ніколи не сприймала це всерйоз, бо він для мене як брат з яким можна просто поспілкуватися. Розказати про те, що турбую і він завжди зарадить, допоможе, захистить.

- Знову тримаємо маршрут до "Мітчелл group". – зніяковіло відповіла.

- Що вчора сталося? – з турботою в голосі промовив Джоді.

- Вчора я познайомилася з майбутнім нареченим.

- Нічого собі. Ану сідай в машину і все в дрібницях розкажеш.

   Я все розповіла йому з подробицями. Немає сенсу щось приховувати від нього. Так навіть краще, коли комусь виговоришся.

- Ого… У мене нема слів. А, можеш відповісти на одне моє запитання?

- Слухаю.

- Ти щось відчула до Браяна? – після цих слів мене, як громом вдарило.

- Не знаю. – відразу сказала.

- От, коли ти мені скажеш точну відповідь, тоді і я тобі щось розкажу. – заінтриговано промовив.

- Що таке мені можеш розказати? Надіюся це щось щасливе.

- Буде залежити від твоїх стосунків з ним.

- Ого, нічого собі. Ти спеціально так інтригуєш, щоб я цілий день думала про це.

- Ми вже приїхали.

- Ану не переводь тему. – після цих слів ми двоє засміялися, бо я промовила тоном, як маленька дитина.

   Вийшла з машини і ще не вспіла зайти в компанію, коли зіткнулася з кимось. Я вдарилася головою об чоловічу, добре підкачану грудну клітку. Стала одразу ніяково.

- Ой, вибачте, я не хотіла. – почала виправдовуватися.