Глава 5

Елізабет

   Після того як мене привіз додому Браян, я зайшла в будинок з розумінням того, що чекатиму пояснень від батьків. Лиш, коли переступила поріг, почула стривожений голос матусі.

- Доню, як ти? – на це я просто не знала, що відповісти. Сказати правду, що мені складно, не хочу ні з ким розмовляти, чекаю пояснень. Чи краще збрехати? І кому від цього буде краще? Мені точно ні.

- Батько вдома? – питаю, щоб знати як продовжиться ця розмова. Хоча знаю відповідь наперед.

- Батько ще не приїхав. Він на роботі поки що. – легко відповіла мені.

- Напевно з містером Мітчеллом переговори ведуть про гарну партію. – згарячу промовила.

- Доню… - мамуся підійшла і обняла мене. – Ти ж знаєш, ми тобі не хочемо зла.

- Так для чого тоді ви не даєте мені самій зробити вибір. Я сама хочу закохатися.

- Ти і сама закохаєшся, лиш ми просто підшукали тобі в кого.

- Так, закриваєм цю тему. – розсерджено промовляю.

- Що, тобі не сподобався Браян? – примружуючись та усміхаючись, промовляє мама.

- Мам! – нестримаючись, викрикаю, і ми дві сміємося.

- Добре, добре. Усе йди до себе. – добре, що матуся знає, коли закінчити "допит". Я б і так нічого не сказала, бо сама ще не знаю, що відчуваю до красунчика.

   Коли вийшла з душу, тоді почула як мій телефон почав дзвонити, це була Роуз Харіс. Вона – моя найкраща подруга з дитинства. Завжди знає, коли підтримати, допомогти або просто вислухати. Вона рудоволоса й такого росту як і я. Кароока красуня, як її завжди називав дідусь.

- Розказуй, не мовчи. Бачила свого нареченого? Який він? Ну?! – нетерпеливо задавала кучу запитань подруга.

- Та, бачила, бачила. Навіть не здогадаєшся хто він. – загадково промовила.

- Та кажи хто! – схоже Роуз зараз на межі, тому думаю, що краще не тягнути кота за хвіст.

- Браян Мітчелл. – промовляю і чую у відповідь:

- Нічого собі. Такий завітний красунчик тепер зайняти нашою Лізі. Ну йому й пощастило.

- Та ну тебе. – відхрестилася я.

- Ну, а що? Ти в нас теж дівчина на розхват.

- Бачу в тебе теж хороший настрій. З чим це пов'язано? – загадково запитую.

- Я сьогодні випадково зіткнулася з дуже привабливим хлопцем.

- То це ж чудово. Я рада за тебе. – щиро привітала подругу.

- Так, але я більше його не зустріну. – пригнічено промовила подруга.

- Якщо доля, то обов’язково ще зустрінетеся і не раз. – підбадьорюю Роуз.

- Ти права. Добре, не буду тебе відволікати ще поговоримо завтра. До завтра!

- До завтра!

   Перед тим як відкласти телефон навела будильник на 6 годину ранку, лягла в ліжко та почула стук в двері. Хто ж це там?

- Доню ти не спиш? – зайшов у кімнату тато.

- Не сплю. Ти щось хотів?

- Доню, ти не ображайся на нас. – схвильовано та винувато промовив батько.

- Усе добре. Проїхали.

- Лізі, я ж тебе знаю з дитинства і ти так просто не пробачаєш.

- Татусю, усе добре. Просто дай мені час. Я не можу так швидко відходити від цієї новини.

- Гаразд, тоді на добраніч.

- На добраніч.

   Батько вийшов з кімнати і мені стало легше на душі. Поки що говорити з ним не дуже хотілося. Мені потрібен час. Час, щоб все обдумати. Час, щоб зрозуміти, що це все не ілюзія, а реальність.