Глава 3

Елізабет

    Поки двоє старших людей розмовляли між собою, на собі я відчувала прискіпливий погляд красунчика. Коли піднімала на нього очі, він не відводив, а дальше продовжував дивитися своїм проникливим поглядом. Хм, хороша гра. Не витримавши, відвела погляд і, коли знов подививилася на нього, щоб переконатися. А тоді в хлопця на устах уже появилася грайлива усмішка. Наші дивоглядки перервав його батько, коли заговорив до нас.

- Браяне, йди покажи все тут Елізабет. А після прийдете сюди і ми ще поговоримо.

- Добре. – усмішка зразу спала з Браяного обличчя і без всякої емоції він промовив.

   Ми встали і попрямували до дверей, я потягнулася за дверною ручкою, і він також. Наші руки доторкнулися. У цей момент, ніби током хтось вдарив, але дуже приємним. Хвиля позитиву та тепла пробіглася моїм тілом. Від такої несподіванки моментально забрала руку, і Браян усміхаючись відчинив двері, щоб пропустити мене вперед. Ви б бачили його погляд. Він просто обпалював наскрізь.

   «Головне не подавати вигляду, що мене він зацікавив.» – подумки проказала собі.

- Як Вам, на перший погляд, компанія? – з цікавістю запитав Браян. Йому було цікаво, що ж я відповім.

- Можемо перейти на "ти"? - засоромлено запитала я, бо якось не зручно стало. А потім хотіла вкусити себе за язик. Я ж на нього буду працювати яке "ти"? Дівчино, ти здуріла?!

- Я думав мені краще до вас звертатися на "ви". - таке враження, що він просто знущався наді мною, роблячи акцент на "вас" та "ви". От, навіщо так?

- Гаразд як скажете містере Мітчелл. - також зробила акцент, але на слові "містере".

   Після цих слів він схопив мене за руку і притягнув до себе та промовив:

- Бачу характер у тебе не з легких, але мені це подобається. Хочеш пограти, нехай буде по твоєму. - слово "по твоєму" він промовив біля моїх губ.

- Я нічого не хочу, відпусти. - наказово відповіла. Але хлопець і не думав це робити. Він пристрасно дивився в мої очі, ніби хотів там щось знайти.

   Довго не думаючи, я таки вирвалася з його хватки, але якби він не відпустив мене, було б не можливо забрати свою руку.

   Що це на нього найшло? Я знала, що такі красунчики думають, що на них кожна має вішатися, але зараз… Що зараз таке відбулося?!

- Вибач... -  Браян хотів продовжити, але я перебила його.

- Ти мав показати мені компанію? Тож ходімо? - хочу згладити трішки напружену ситуацію. Краще перевести тему.

- Ходімо - стривожено промовив красунчик.

   Він показував мені різні кабінети, знайомив з працівниками, а я милувалася яким може він бути серйозним та в той же час спокійним. Задивившись на нього, прослухала, що він мене запитав.

- Вибач, ти щось казав? Я прослухала. – розчервонівшись та опустивши погляд на туфлі, промовила.

- Нічого. Йдем назад у залу? - усміхнено та з цікавістю промовив.

- Ідем. - і він провів рукою показуючи шлях.

    Сказати, що я здивована, це нічого не сказати. Просто давно не зустрічала таких чоловіків-джентльменів.

   Піднімаючись ліфтом, ми мовчали, тільки кидали один на одного погляди. Приїхавши на потрібний поверх, увійшли в залу.

- Як, ти вже побачила фірму? - запитав батько.

- Так, Браян мені тут все показав? - спокійно відповіла, а всередині все тремтить, бо відчуваю на собі прискіпливий погляд красунчика.

- Бачу ви зблизились. Це добре. Присідайте діти. - промовив містер Мітчелл.

   Браян відсунув мені крісло, щоб я змогла сісти. Тоді як сам примостився поруч, відкинувшись на спинку.

- Ну, що почнемо? - промовив Флоренс.

- Так. - спокійно відповів батько й далі мовив: - Лізі, донечко, вчора я з матір’ю тобі сказали, що знайшли нареченого для тебе. Тож… Його звати Браян Мітчелл.

- Що?! - викрикнула від здивування, а всередині розуміла, що моя логіка та інтуїція мене ніколи ще не підводили.

- Коли ми поїхали на відпочинок, то зустріли батьків Браяна і почали говорити та по розмові дізналися, що в нього нема дівчини. А в тебе хлопця.

- Тому ми подумали, що це може бути гарна партія. - мовив Флоренс.

- Гарна партія? - знервовано промовила я. - Ви ж обіцяли, що такого більше не повториться. - звернулася я до батька. - Ви обіцяли. Мені складно тоді було. А тепер… знову кидаєте мене на свавілля?

- Доню....- промовив батько, але я його перебила.

- Нічого не кажи більше. Можна я залишуся сама, наодинці? На сьогодні з мене досить. – промовила до батька, а після повернулася до батька Браяна та заговорила до нього. - Дякую, що взяли мене на роботу містере Мітчелле. Вибачте мені. – встала і вийшла із зали.

   Спустилася на перший поверх, і почула кроки позаду себе. Лиш не йди за мною. Навіщо?

- Міс Брайт. - промовив знайомий чоловічий голос. - Куди ви це збираєтеся? Я вас підвезу. - повертаюся і розумію, що перед мною стоїть Браян.