Глава 2

Елізабет

    Прокинувшись зранку, я попрямувала в душ, щоб привести себе в порядок. Потім накрутила легенькі локони, нанесла легкий нюдовий мейк (без тональника, просто стрілочки легенькі, підфарбовані вії та уклала гелем бровки), губки намалювала пудровою матовою помадою й попросила покоївку місіс Гілмор принести мені з гардеробної належний одяг.

  Місіс Гілмор завжди підбирала мені той одяг, який я хотіла, бо знала мене з народження. Ця жінка допомагала мені, коли потрібно та чим потрібно, за що дуже їй вдячна.

   Я одягнула на себе білу блузку овер-сайз, спідничку-сонечко до коліна. Зверху накинула піджак темно-синій та взула бежеві лодочки. Волосся підкручене заклала у мальвінку, витягнувши спереду два пасма. Усміхнувшись собі в дзеркало та подякувавши місіс Гілмор, я встала з крісла, яке стояло поруч з туалетним столиком та вийшла з будинку на подвір’я, де на мене чекала вже машина, а в середині водій нашої сім’ї Джоді Норт. Він славний хлопчина і на цю посаду прекрасно підходить. З цим хлопцем також знайома майже з народження. Він старший за мене на чотири роки. Для мене Джоді, як старший брат, який завжди виручає. Мені завжди з ним є про що розмовляти. Джоді вислухає, зрозуміє, допоможе. Хоч в мене немає брата, але я вдячна, що знайома з цим карооким красенем, який завжди розвеселить.

   Почула позаду чиїсь кроки, і виявилося, що то мій татусь. Те що я здивувалася, це нічого не сказати. Ми ніколи разом зранку не виїжджали з будинку, а тут ще й в одній машині.

- Ти зі мною їдеш? - здивовано подивилася на нього, бо він вдягнув той костюм, який брав лишень на великі зустрічі та багатозначні переговори.

- Так, він їде з тобою. - почувся голос мами, яка несла татові якісь ще папери, які скоріше за все він забув у себе в кабінеті. Скільки себе пам’ятаю так завжди було. Це прямо традиція. Мила традиція.

   Мамуся підійшла, обняла мене і шепотом на вухо сказала: "Він з тобою їде, щоб познайомити тебе з твоїм майбутнім нареченим. Ти будеш здивована хто він."

   Від почутих слів у мене аж руки затряслися.

   «З якої радості?!» ­­-­­­­ обурено сказала про себе.

   Підійшовши до машини, мій власний водій, відчинив двері та зачинив їх за нами.

- Сьогодні Ви просто неперевершені. Куди їдемо?

- Дякую. Джоді сьогодні ми їдемо у "Мітчелл group". - усміхаючись, промовила я.

- Як накажете міс Брайт. - таким тоном він завжди говорив, коли я їхала з батьком.

   Після цих слів цілу дорого ми їхали в тишині. Не скажу, що мене це дратувало сильно, тим більше татусь переглядав якісь папери, але було некомфортно. Коли приїхали до багатоповерхового будинку, тоді Джоді відчинив нам двері. Ми вийшли на двір, звідки дмухнув тепленький вітерець, який нагадав весну, але точно не осінь.

   "Ех, хороша сьогодні погода." - подумки промовила.

   Опісля, двоє зосереджених людей увійшли до ШИКАРНОГО приміщення. 

- Як тобі тут? – усміхаючись, запитав татусь та нарешті перервав мовчанку.

- Це дивовижно, просто нема слів. - з відкритим ротом промовляла я.

   Я знала, що тут бомбезний ремонт, і в моєму ресторані теж він є, але тут він зовсім інший. Тут усе інше. Тут просто неймовірно.

   Я відчула натхнення та приємний запах від якого хотілося йти впевнено до своєї мети. Ми підійшли до ресепшену, де привітно сиділа молода дівчина.

- Добрий ранок мем, вам куди?

- Добрий ранок, нам потрібно до Флоренса Мітчелла, нам назначено. – відповів батько замість мене.

- Зараз одну хвилинку, я зв'яжуся з його секретарем. Можете поки, що зачекати на ось тих диванчиках. - і дівчина показала на диванчики неподалік від ресепшену, які прекрасно вписувалися в інтер’єр. Вони були світло-сірі, що пасувало до пастельних тонів офісу.

- Гаразд, дякуємо. – відповіла, усміхаючись я.

  Чекаючи декілька хвилин, я роздивлялася інтер'єр, який був дуже дорогий, персонал був у діловому стилі, усе виглядало вишукано та елегантно. Коли ми почекали зо п'ять хвилин, тоді до нас спустилася секретарка старшого генерального директора. І ми пішли до ліфту та піднялися на п'ятнадцятий поверх. Вийшовши, нас провели до великої зали, де, крім нас не було нікого. Дівчина сказала зачекати ще декілька хвилин та вийшла. І нарешті я подумала, що потрібно перервати тишину, яка почала нервувати мене.

- Що відбувається? – сердито запитала я. На, що почула тільки одне слово: "Побачиш".

   І не встигла я й рота відкрити як побачила, що у зал заходить двоє людей: один старший, а другий молодший і саме в ньому я впізнаю Браяна. Він нереальний красунчик. Усе, що про нього пишуть – правда. Брюнет, з молодіжною стрижкою, великі чорні очі, які нагадують темноту, яка манила до себе. Тіло під одягом видно, що підкачане, шкіра трішки темніша за мою. А моя, щоб ви розуміли не просто біла, а білосніжна. Одним словом покоритель жіночих сердець перед мною у даний момент.

- Добрий ранок Флоренс! – встаючи, привітався батько.

- Добрий ранок Ніл! - простягаючи та пожимаючи руку, привітався чоловік. - Це ваша донька? - перевівши на мене погляд, запитав для ввічливості. Мені здалося, що він мене знає.