РОЗДІЛ 16. ПІСЛЯ ГРИ

ЗЛАТА

Вісімнадцять секунд.

Для когось це час, за який ледве встигаєш зав'язати шнурки або зробити ковток кави. Для баскетболу — це ціла вічність. Це прірва, у якій можуть розбитися надії або народитися легенди.

Я сиділа на трибуні, до побіління кісточок вчепившись у свій паперовий стаканчик, і не могла відвести погляду від Макара. Галас арени, здавалося, перетворився на один суцільний, густий вакуум. Я не чула ні криків уболівальників суперника, ні свисту, ні гуркоту барабанів. Я бачила лише його.

Коли наші погляди зустрілися там, крізь цей хаос, я відчула щось дивне. У його темних очах не було тієї звичної зухвалості чи агресії, якою він завжди відгороджувався від світу. Там була неприхована, оголена рішучість. І щось ще… ніби безмовне прохання. Ніби я, Злата Весна, дівчинка-тінь, раптом стала для нього тією єдиною точкою опори, навколо якої обертався весь його божевільний всесвіт.

Суддя дав свисток. Гра поновилася.

Я не дуже розумілася на всіх тонкощах правил, але я вміла читати людей. Те, що я бачила зараз на майданчику, було схоже на відчайдушний танець самогубця. Макар отримав м'яч і рвонув уперед, немов за ним гналися всі демони пекла. Він був один проти трьох захисників. Ілля, якого щойно замінили, сидів на лаві, сховавши обличчя в рушник, і я знала, що для Воронова це означало лише одне: він мав витягнути цю гру сам. За себе. За друга. За свою стипендію і кар'єру.

Десять секунд. Він обійшов одного гравця.

П'ять секунд. Він зробив неймовірний стрибок, прориваючись крізь жорсткий блок.

Три секунди. Його вдарили по руках — я чітко почула цей звук навіть на трибунах, — але свисток судді чомусь промовчав.

М'яч злетів з його пальців, описуючи в повітрі ідеальну, здавалося б, дугу. Уся арена затамувала подих. Час сповільнився настільки, що я бачила, як обертається помаранчева сфера.

Удар об щит.

Кільце.

М'яч станцював на самому краї дужки, знущаючись над законами гравітації, і... зірвався вниз. Повз кошик.

Пронизлива сирена сповістила про кінець матчу. 74:76.

Арена вибухнула ревом. Але це був не наш рев. Фанати суперників шаленіли. Команда гостей кинулася обійматися в центрі майданчика, утворюючи купу-малу.

А Макар... Макар просто впав на коліна прямо там, під кільцем. Він опустив голову, впираючись руками в блискучий паркет. Його широкі плечі важко здималися. У цей момент він виглядав таким зламаним, таким нескінченно самотнім серед цього натовпу, що в мене всередині щось обірвалося.

Я мимоволі кинула погляд убік. Денис стояв на кілька рядів вище. Він аплодував, широко посміхаючись, і щось весело казав своїм дружкам, вказуючи на поваленого капітана «Тилацинів». Раніше, побачивши цю самовдоволену посмішку, я б відчула біль. Я б відчула гіркоту зради, згадавши про вкрадений проєкт і розтоптані почуття. Але зараз... зараз Денис здавався мені просто порожнім місцем. Нікчемою, який міг самостверджуватися лише за рахунок чужих поразок.

Мій план помсти. Угода. Контракт.

Усе це раптом здалося таким неважливим. Правило №1 випарувалося з моєї голови, як ранковий туман. Я більше не грала роль. Я просто хотіла опинитися поруч із хлопцем, чиє серце щойно розбилося на цьому паркеті.

Я зірвалася з місця, пробиваючись крізь натовп студентів, які розчаровано тягнулися до виходів.

— Гей, обережніше! — буркнув хтось, коли я зачепила його плечем.

— Вибачте, — кинула я на ходу, навіть не озираючись.

Спустившись сходами, я пірнула в тьмяно освітлений коридор, що вів до роздягалень. Тут було значно тихіше. Запах поту, розігрітих мазей і вогкості бив у ніс. Я зупинилася біля стіни, неподалік від дверей із табличкою «Тилацини. Господарі», намагаючись відсапнутись.

Мій телефон у кишені куртки вібрував без зупинки. Я дістала його. Екран світився від повідомлень.

@alinavoronova: ти де? я бачила трансляцію. яка ж несправедлива кінцівка.

@alinavoronova: скаути пішли з кислими мінами. тренер рве і метає.

@alinavoronova: як він там? тільки чесно. преса вже стерв'ятниками кружляє біля чорного ходу.

Мої пальці швидко забігали по клавіатурі.

@zlata_vesna: я біля роздягалень. чекаю його.

@zlata_vesna: я розберуся, аліно. не пускай сюди нікого. дай йому час.

@alinavoronova: зрозуміла. тримай оборону, дівчинко.

Я сховала телефон і притулилася потилицею до прохолодної бетонної стіни. З-за дверей роздягальні доносився приглушений голос тренера. Він не просто кричав — він знищував. Я не могла розібрати слів, але інтонації були сповнені люті й розчарування. Кожен його крик відлунював у мені фізичним болем за Макара.

Минуло хвилин двадцять, перш ніж двері відчинилися. Першим вийшов Ілля. Він мав вигляд привида — блідий, з мішками під очима, плечі опущені. Він пройшов повз мене, навіть не піднявши погляду, занурений у якийсь свій особистий, темний кошмар. Я пригадала ті перелякані погляди на трибуни і зрозуміла, що для нього ця поразка означала набагато більше, ніж просто втрачені очки в турнірній таблиці.