ГЛАВА 15. МАТЧ

МАКАР

Запах гуми, мазі від розтягнень і адреналіну завжди діяв на мене як найкращий транквілізатор. Роздягальня перед грою була моїм святилищем. Місцем, де всі проблеми, борги, скандали з деканом і нотації Аліни залишалися за щільно зачиненими дверима. Тут існували лише паркет, м'яч і кільце. Тут я все контролював.

Принаймні, так було до сьогоднішнього дня.

Я сидів на лаві, безглуздо дивлячись на шнурки своїх кросівок, і вже втретє перев'язував їх, бо не міг затягнути вузол. Мої пальці — ті самі пальці, які здатні віддати ідеальну передачу через весь майданчик із заплющеними очима, — зараз злегка тремтіли.

У голові, наче заїжджена плівка, крутився один і той самий момент.

Бібліотека. Запах старої фарби, кави та ванілі. Її очі, у яких билася паніка навпіл із таким самим неконтрольованим бажанням, яке розривало мене самого. І її шепіт, що вдарив мене під дих сильніше, ніж будь-який фол на майданчику.

«Не спала».

Дідько.

Я з силою затягнув шнурок, ледве не порвавши його. Я ледь не поцілував її. Знову. І цього разу поруч не було натовпу, на який треба було працювати. Там був лише Денис, але в ту секунду, коли я відчув, як її дихання обпікає мою шкіру, я забув і про нього, і про наш ідіотський контракт, і про власне Правило №1. Я просто хотів стерти ту бісову відстань між нами і відчути смак її губ. Знову.

— Макаре, ти з нами?

Голос тренера висмикнув мене з думок. Я різко підняв голову. Вся команда «Тилацинів» дивилася на мене, чекаючи на звичне слово капітана перед виходом.

— Завжди, коучу, — я натягнув на обличчя свою фірмову зухвалу посмішку і піднявся.

Але мій погляд миттєво зачепився за Іллю. Мій найкращий друг, мій розігруючий захисник, сидів на іншому кінці лави і виглядав так, ніби його зараз знудить. Він був блідий, як крейда, а на його скронях виступили краплі холодного поту. Його коліно нервово підстрибувало, відбиваючи шалений ритм, а очі скляно дивилися в екран телефону.

Я швидко перетнув роздягальню і сів поруч із ним.

— Ілюхо, — я поклав важку руку йому на плече, і він здригнувся так сильно, ніби я вдарив його струмом. Телефон ледве не випав з його рук, але я встиг помітити на екрані коротке повідомлення з невідомого номера.

«Лічильник увімкнено. Після гри чекаємо».

Усередині мене все похололо, а потім скипіло від люті. Я стиснув щелепи так, що вони болісно хруснули. Ті виродки. Вони дістали його навіть тут, у день найважливішої гри сезону, коли на трибунах сидять скаути вищої ліги.

— Усе нормально? — тихо, щоб не почули інші, запитав я, зазираючи йому в очі.

— Т-так, — його голос зірвався. Він поспіхом заблокував телефон і кинув його в сумку. — Просто мандраж, чувак. Ти ж знаєш, перша важлива гра сезону.

— Послухай мене, — я стиснув його плече сильніше, змушуючи подивитися на мене. — На майданчику існують тільки свої. Нікого більше. Я поруч, ти зрозумів? Я прикрию. Просто грай, як ти вмієш. Ніхто тебе не чіпатиме.

Ілля судомно ковтнув і кивнув, але страх у його очах нікуди не зник. Він був не тут. Його думки вже були в темному провулку за спорткомплексом.

— Тилацини! На вихід! — гаркнув тренер.

Ми склали руки в центрі.

— Один, два, три, ТИЛАЦИНИ! — ревнули ми в один голос, і цей крик трохи прочистив мої мізки.

Тунель, що вів на арену, зустрів нас гуркотом. Трибуни були забиті під зав'язку. Світло прожекторів било в очі, скрип кросівок по паркету вже розрізав повітря. Це мала бути моя стихія. Моє поле бою. Я мав вийти і розірвати суперників на шматки, щоб довести декану, скаутам і всьому світу, що Макар Воронов — це не просто проблема, а найкращий гравець цього університету.

Але щойно мої ноги торкнулися паркету, мої очі почали жити власним життям. Вони сканували трибуни.

Сектор А. Сектор Б. Ряди біля тренерської лави.

Я шукав її.

Моє серце забилося швидше, коли я побачив цей знайомий силует. Злата сиділа на третьому ряду, прямо за нашою лавою. І чорт забирай, вона виглядала так, що я ледь не забув, як дихати. Аліна попрацювала на славу. Замість того безформного одягу, в якому вона ховалася від світу, на ній була темно-синя джинсова куртка, що ідеально підкреслювала лінію її плечей, і біла футболка. Волосся — ті самі м'які, русяві хвилі, в які я вчора заривався пальцями, — вільно спадало на груди.

Вона не кричала і не розмахувала помпонами, як дівчата з групи підтримки. Вона сиділа рівно, стискаючи в руках стаканчик з кавою, і дивилася прямо на мене своїми неймовірними, спокійними очима.

Я відчув, як куточки моїх губ самі по собі поповзли вгору. Я підняв руку і двома пальцями відсалютував їй.

Вона ледь помітно усміхнулася у відповідь, але цього вистачило, щоб у моїй крові вибухнув адреналін. А потім я побачив його.

Денис сидів на два ряди вище від неї. У компанії своїх підлабузників, з незмінною самовдоволеною посмішкою на обличчі. Але коли він побачив наш зі Златою обмін поглядами, його посмішка миттєво стерлася, а обличчя скривилося від злості.

Працює. Наш план працює ідеально.

Свисток судді. Підкидання м'яча. Гра почалася.

Я виграв вкидання, відбивши м'яч на Іллю. Звична схема. Ми відпрацьовували це тисячі разів. Я рвонув під кільце, чекаючи на швидку передачу. Захисник суперників спізнився на пів кроку. Я був відкритий. Абсолютно відкритий.

— Ілля! — крикнув я.

Але передачі не було. Я обернувся на ходу і побачив, як Ілля забарився, нервово ведучи м'яч, дивлячись кудись на верхні ряди трибун. Секундної затримки вистачило. Захисник суперників вибив м'яч у нього з рук і понісся в швидкий відрив.

Два очки в наш кошик на перших секундах.

— Зберись, Ілюхо! — гаркнув я, пробігаючи повз нього. — Не спи!

Але проблема була в тому, що я сам спав.

У наступній атаці м'яч був у мене. Я пройшов свого опікуна на дриблінгу, зробив кросовер. Переді мною була відкрита зона. Треба було просто закинути в стрибку. Базовий елемент. Але в момент кидка мій погляд інстинктивно ковзнув за межі майданчика, туди, де сиділа Злата. Поруч із нею якраз зупинився якийсь хлопець, намагаючись щось сказати, і вона трохи нахилилася до нього.