РОЗДІЛ 14. НАСЛІДКИ

ЗЛАТА

Холодна вода обпекла обличчя, але цього було недостатньо. Я сперлася руками на край керамічної раковини у ванній кімнаті гуртожитку і подивилася у дзеркало.

Звідти на мене дивилася дівчина, яку я ледве впізнавала.

Мої губи. Вони досі були трохи припухлими. Я інстинктивно підняла руку і торкнулася їх кінчиками пальців. Навіть цей легкий дотик змусив мій пульс прискоритися, а по спині пробіг гарячий, зрадницький дрож.

«Це було… переконливо».

«Дуже переконливо. Сподіваюся, ти вмієш добре грати. Бо я, здається, щойно забув усі правила».

Слова Макара лунали в моїй голові, наче заїжджена платівка, перекриваючи шум води. Учора ввечері, коли він притиснув мене до стіни біля кухні Літвінова, я ледве могла дихати. У його темних очах горів такий неконтрольований, первісний вогонь, що мій ідеально вибудований, логічний світ архітекторки пішов тріщинами, а потім і зовсім розсипався на друзки.

Це мала бути гра. Вистава для Дениса і його свити. Демонстрація того, що Злата Весна більше не зручна дівчинка на побігеньках, яка плаче в куточку. І все йшло за планом, аж доки Воронов не зарився пальцями в моє волосся і не стер ту бісову відстань між нами.

Його губи були вимогливими, гарячими, з присмаком м'яти та якоїсь темної, небезпечної чоловічої сили, що збивала з ніг. Я не просто відповідала йому — я хапалася за нього, як потопаючий за рятувальний круг. У ту мить, під прицілом сотні камер телефонів, не було ніякого контракту. Був тільки Макар. Його запах. Його руки на моїй талії. Його низьке гарчання, яке вібрувало просто в моїх грудях.

— Господи, Весно, ти в халепі, — прошепотіла я своєму відображенню і закрила очі.

Архітектура вчить нас одній простій істині: якщо фундамент ненадійний, будівля впаде, якою б красивою не була її фасадна частина. Мій фундамент — Правило №1 нашого імпровізованого контракту — дав катастрофічну тріщину.

Жодних справжніх почуттів.

Я різко вимкнула воду, схопила рушник і вийшла з ванної. Треба було братися до роботи. Сьогодні я мала здати чорнові креслення курсової. Точної, скрупульозної роботи, яка не терпить тремтячих рук.

Через годину я вже сиділа за дальнім столиком в університетській бібліотеці. Завдяки порадам Аліни мій гардероб зазнав безповоротних змін. Замість безрозмірного худі на мені був м'який кашеміровий светр кольору мокрого асфальту, який злегка спадав з одного плеча, та вузькі джинси. Волосся я залишила розпущеним — воно м'якими хвилями спадало на спину.

Я схилилася над тубусом, розгорнула ватман і взяла до рук олівець.

Зосередься. Розрахунок опорних балок.

Я провела лінію. Вона вийшла кривою.

Я стерла її і спробувала знову. Лінійка ковзнула по паперу, залишаючи брудний графітовий слід.

— Дідько, — тихо вилаялася я, кидаючи олівець.

Я не могла думати про балки. У моїй голові були лише широкі плечі в чорній шкірянці, шрам на брові і те, як великий палець Макара обережно стирав блиск з моєї нижньої губи.

Від цих спогадів шкіра під светром знову вкрилася мурашками. Я відчувала себе так, ніби проковтнула оголений дріт. Кожен нерв був натягнутий до межі.

— Зайнято?

Цей низький, злегка хрипкий голос ударив по моїй нервовій системі, як розряд струму.

Я різко підняла голову.

Макар Воронов стояв біля мого столика. На ньому була чорна футболка, що ідеально підкреслювала рельєф м'язів, і темні джинси. Рюкзак недбало висів на одному плечі. Він виглядав як втілення проблем, порушення правил і абсолютного хаосу. І зараз цей хаос дивився на мене своїми пронизливими карими очима.

— Бібліотека велика, капітане, — спробувала я відповісти рівно, але мій голос зрадницьки здригнувся на останньому слові.

Він криво, якось хижо усміхнувся і кинув рюкзак на стілець поруч зі мною. Не навпроти. Поруч.

Відстань між нами скоротилася до мінімуму. Щойно він сів, я миттєво відчула його тепло. Від нього пахло кавою, свіжим вітром і тим самим ароматом, який тепер асоціювався у мене зі втратою контролю.

— Але ж ми ідеальна пара, забула? — протягнув він, нахиляючись ближче. Його голос впав до вібруючого напівпошепки, призначеного тільки для мене. — Зразковий хлопець має цікавитися навчанням своєї дівчини.

Слово «дівчина» з його вуст прозвучало так природно, що моє серце пропустило удар.

Я змусила себе подивитися йому в очі. Теплі, спокійні відтінки моєї райдужки зіткнулися з його темним, палючим поглядом.

— Ти прийшов сюди не для того, щоб вивчати опір матеріалів, Воронов, — я намагалася тримати оборону, хоча мої пальці, що стискали край столу, побіліли.

Він опустив погляд на мої руки, потім повільно перевів його на мої губи. Цей рух був мікроскопічним, можливо, ніхто в залі його б не помітив, але для мене він був гучнішим за сирену. Між нами миттєво повисла та сама густа, наелектризована напруга, що й учора біля стіни.

— Ти права, Весно, — тихо сказав Макар. Він повільно підняв руку. Його довгі, сильні пальці потягнулися до мого обличчя. Я завмерла, переставши дихати. Він збирається торкнутися мене? Тут? Зараз?

Але замість цього він двома пальцями підчепив мій олівець, який лежав біля мого ліктя. Під час цього руху кісточки його пальців ледь відчутно мазнули по моїй голій шкірі на передпліччі.

Боже.

Я різко втягнула повітря. Цей випадковий, майже невагомий доторк спрацював як детонатор. Шкіра в місці контакту спалахнула, мурашки розбіглися від плеча вниз по хребту, а в грудях щось болісно перевернулося.

Макар завмер. Його очі потемніли ще більше, зіниці розширилися, майже повністю поглинувши райдужку. Він відчув мою реакцію. Він знав, як на мене діє.

— Денис сидить за три столики звідси, — раптом прошепотів Воронов, не відриваючи від мене погляду. Його голос став ще глибшим, грубішим.

Я ледве змусила себе кліпнути.

— Що?

— Денис. Зі своїми дружками. Дивиться прямо на нас, — Макар злегка нахилився, його обличчя опинилося в небезпечній близькості від мого. Я відчувала його гаряче дихання на своїй щоці. — Ми ж маємо відпрацьовувати контракт, чи не так?