РОЗДІЛ 13. ПОЦІЛУНОК ДЛЯ ПУБЛІКИ

МАКАР

Я завжди вважав, що контролюю ситуацію. На баскетбольному майданчику, у вуличних бійках, у кабінеті декана — я завжди знав, куди вдарити, як ухилитися і коли зробити крок назад.

Але зараз, дивлячись на дівчину, яка сиділа на пасажирському сидінні мого позашляховика, я розумів: мій контроль розлетівся на друзки.

Злата дивилася у вікно на нічне місто, а неонові вивіски відбивалися в її теплих, глибоких очах. Ніякого неприродного блиску, ніякої фальші — лише спокійна, виразна впевненість, від якої в мене зводило щелепу. Ця смарагдова сукня, яку на неї натягла Аліна, мала б стати просто інструментом у нашій грі. Бронею. Але, дідько, вона виглядала як зброя масового ураження. І найбільше діставалося мені.

Від неї пахло чимось солодким, ванільним, із ледь вловимою ноткою терпкості. Цей запах в'їдався мені під шкіру ще вдень, коли ми перетнули головний хол університету і розмазали Літвінова по стіні одним лише її виглядом.

Мій телефон, закріплений на панелі, вібрував від повідомлень.

@ilya_pointguard: братан, тут пів універу зібралося. літвінов ходить як півень, але нервовий. ви де?

@ilya_pointguard: і скажи мені чесно, та богиня сьогодні вранці — це реально Злата?! я досі не вірю своїм очам.

Я проігнорував повідомлення.

— Нервуєш? — запитав я, вивертаючи кермо, щоб припаркуватися за два квартали від будинку Дениса. Звідси вже було чути глухі баси музики.

Злата повільно повернула до мене голову. Її світло-русяве волосся, укладене важкими хвилями, ковзнуло по відкритих ключицях. Я змусив себе дивитися їй виключно в очі, хоча мій погляд зрадницьки хотів опуститися нижче, туди, де тонка тканина сукні облягала її груди.

— Ні, — її голос прозвучав напрочуд рівно, але пальці, якими вона стискала нову шкіряну сумку, ледь побіліли від напруги. — Просто намагаюся згадати, коли востаннє була на таких вечірках. Здається, ніколи. Денис завжди казав, що мені там... не місце. Що я буду лише сидіти в кутку і псувати йому настрій своїм кислим виглядом.

Я заглушив двигун. Темрява салону миттєво зробила атмосферу між нами щільнішою.

— Слухай мене уважно, Весно, — я відстебнув пасок безпеки і подався ближче до неї. — Те, що казав цей покидьок, більше не має жодного значення. Він тримав тебе в тіні, бо боявся. Боявся, що якщо хтось побачить, яка ти насправді, він виглядатиме на твоєму тлі абсолютним нікчемою. Яким він, власне, і є.

Вона трохи розширила очі, вбираючи мої слова. Її губи — трохи пухкі, підкреслені чимось глянцевим — ледь розімкнулися. Я відчув гостре, майже тваринне бажання стерти цей блиск.

Зосередься, Воронов. Це просто контракт. Робота.

— Сьогодні ти не ховаєшся по кутках, — продовжив я, міцно перехоплюючи її холодні пальці своїми гарячими долонями. — Ти заходиш туди як господиня ситуації. А я буду твоєю найбільшою, найзлішою тінню. Зрозуміла?

Злата глибоко вдихнула, її груди піднялися, і вона відповіла мені тією самою хижою, зухвалою усмішкою, яка сьогодні вдень запустила мій пульс у космос.

— Зрозуміла, капітане. Пішли влаштовувати пожежу.

Будинок Літвінова був типовим житлом мажорчика, батьки якого поїхали на вихідні. Двоповерховий, з басейном на задньому дворі та купою дорогих меблів, на які зараз безжально проливали дешеве пиво студенти. Музика била по барабанних перетинках, повітря було липким від випарів алкоголю, поту та чиїхось солодких парфумів.

Коли ми переступили поріг, я миттєво поклав руку на талію Злати. Це був інстинкт — жорсткий, власницький. Мої пальці лягли на м'яку тканину сукні, притягуючи її впритул до свого боку. Я відчув, як вона злегка здригнулася від мого дотику, але не відсторонилася. Навпаки, випростала спину.

Ми пройшли через вітальню, і ефект був миттєвим.

Люди розступалися. Розмови стихали. Хтось присвиснув, хтось поперхнувся коктейлем. Усі погляди були прикуті до дівчини поруч зі мною. Тієї самої дівчини, яку вони ще вчора не помічали, або вважали просто зручним додатком до «геніального» Літвінова.

Я бачив, як Ілля махав нам рукою біля барної стійки, його очі були розміром з монети. Але я не збирався зупинятися біля нього. Моєю метою був центр кімнати.

Денис стояв біля скляних дверей, що вели на терасу. Поруч крутилася його нова пасія — та сама «найкраща подруга», імені якої я навіть не намагався запам'ятати. Літвінов щось голосно розповідав компанії хлопців, тримаючи в руці пластиковий стакан.

Він побачив нас.

Слова застрягли йому в горлі. Його погляд ковзнув по моїй фігурі, потім спустився до моєї руки на талії Злати, і врешті-решт врізався в неї саму. Його обличчя скривилося від суміші шоку, нерозуміння і люті.

Ми зупинилися за кілька кроків від нього. Я відчував, як напружилися м'язи під моїми пальцями на талії Злати, і погладив її великим пальцем, заспокоюючи. Я тут, Весно. Я тримаю.

— Треба ж, — Літвінов зробив крок уперед, натягуючи на обличчя свою фірмову самовдоволену маску, хоча його очі нервово бігали. — Які гості. Воронов, ти що, помилився адресою? Чи в тебе закінчилися гроші на дешевий алкоголь у підворіттях, і ти вирішив прийти туди, де наливають нормальні люди?