РОЗДІЛ 12. НОВА ЗЛАТА

ЗЛАТА

Мій телефон завібрував о сьомій ранку, розрізаючи тривожний, уривчастий сон.

@makarvoronov: прокидайся, Весно. сьогодні ми ховаємо твою стару версію. адреса Аліни нижче. будь там о 10:00. не запізнюйся, вона цього терпіти не може.

Я дивилася на екран, лежачи на ліжку у своїй ідеально прибраній кімнаті в гуртожитку, і відчувала, як у грудях ворушиться дивна суміш страху й передчуття.

Учора я розсипалася на шматки на брудній підлозі старих трибун — після того, як Денис Літвінов на сцені актового залу презентував мої креслення як власні. А Макар Воронов, найбільший скандаліст цього університету, зібрав мене по шматочках, поставив на ноги і сказав, що ми розмажемо цього виродка. І я йому повірила.

Я підвелася і подивилася в дзеркало. Звідти на мене дивилася бліда дівчина в чорній водолазці, з недбалим пучком на голові та темними колами під очима. Ще кілька днів тому вона ховалася від світу в безрозмірному худі й за окулярами, намагаючись бути зручною для всіх. Аліна вже зняла з неї ту шкаралупу — і показала мені те, чого я сама не могла розгледіти роками. Але звичка ховатися сиділа глибше, ніж будь-який одяг. Вона жила в похилених плечах, у тихому голосі, у звичці опускати очі.

«Зручна Злата померла сьогодні в тому актовому залі», — сказав учора Макар.

Сьогодні я мала поховати її остаточно.

Офіс PR-агенції Аліни Воронової зустрів мене знайомим блиском скла й бетону. Цього разу я не тремтіла перед дверима. Цього разу я знала, навіщо прийшла.

Аліна, бездоганна, у білому брючному костюмі, чекала на мене біля свого столу. Вона обвела мене оцінюючим поглядом і схвально кивнула.

— Зовнішньо ми вже зробили головне, — сказала вона замість вітання. — Тепер залишилося підготувати тебе до першого справжнього бою.

— До вечірки Літвінова? — уточнила я.

— До поля бою, — поправила Аліна, і в її очах блиснув хижий вогник. — Денис запросив пів університету. Він очікує, що ти прийдеш тиха, сіра й прибита. А прийдеш ти — зовсім інша. І цієї ночі він уперше по-справжньому злякається.

Вона клацнула пальцями, і в кімнату зайшли дві дівчини: одна з валізкою для макіяжу, інша — зі щипцями для волосся.

Наступні дві години перетворилися на вир. Мене мили, сушили, вкладали, пензликами підкреслювали вилиці й підводили очі. Цього разу я не заплющувала очі, намагаючись не думати. Цього разу я дивилася в дзеркало і стежила, як з-під рук майстринь народжується та, ким я вирішила стати.

— А тепер головне, — Аліна підійшла до вішака і зняла з нього чохол. Блискавка роз'їхалася з тихим звуком, і в мене перехопило подих.

Сукня. Глибокого, насиченого смарагдового кольору, з тонкого трикотажу, який мав ідеально лягти по фігурі. Довжина міді, розріз збоку, відкриті ключиці. Елегантна, але водночас зухвала.

— Це не просто сукня, — Аліна простягнула її мені. — Це твоя броня на сьогоднішній вечір. Одягай.

Коли я вийшла з-за ширми, взута в класичні човники на шпильці, Аліна повільно обійшла мене по колу.

— Чортів шедевр, — вона взяла мене за плечі й розвернула до великого дзеркала. — Знайомся, Злато. Це та дівчина, яка нікому не дозволить витирати об себе ноги.

Я подивилася на своє відображення, і моє серце пропустило удар.

Світло-русяве волосся спадало на плечі важкими, блискучими хвилями. Макіяж не робив мене кимось іншим — він просто показував ту, яку я ховала. Очі, які завжди здавалися мені звичайними, дивилися глибоко й упевнено. Смарагдова сукня підкреслювала талію й плавні вигини тіла, про існування яких я сама, здається, забула.

Я не виглядала як розмальована лялька. Я виглядала як дівчина, яка знає собі ціну. Я виглядала... небезпечно.

— Рюкзак залиш тут, — Аліна кинула мені шкіряну сумку. — Дівчина капітана «Тилацинів» не носить на плечі потертий рюкзак.

Мій телефон коротко здригнувся.

@makarvoronov: я під офісом. виходь, Весно. час шоу.

Я судомно вдихнула повітря.

— Спину рівно, підборіддя вище, — сказала Аліна мені вслід. — І пам'ятай: ти більше не просиш вибачення за те, що існуєш.

Макар стояв біля свого чорного позашляховика, спершись спиною на дверцята. Він дивився у телефон, злегка нахмуривши брови, і вітер тріпав його темне волосся. На ньому були темні джинси, чорна базова футболка, яка ідеально облягала його широкі плечі, і шкіряна куртка. Він виглядав як уособлення неприємностей.

Коли скляні двері офісного центру роз'їхалися переді мною, почувся стукіт моїх підборів по тротуарній плитці. Крок. Ще крок.

Макар відірвав погляд від екрана.

Я бачила, як завмер його палець над телефоном. Як його пронизливі карі очі трохи розширилися, а спина рефлекторно випросталася, відриваючись від металу автомобіля. Погляд Воронова повільно, майже фізично відчутно, ковзнув по моїх ногах, піднявся вище, затримався на вигині талії, на відкритих ключицях і, нарешті, зустрівся з моїми очима.

Він не сказав жодного слова. Його щелепа напружилася, а в очах спалахнуло щось таке темне і важке, від чого мені раптом стало душно на свіжому повітрі.