РОЗДІЛ 11. МІЙ ПЛАН

МАКАР

Я ненавидів чекати. Це було правило, яке знали всі: від моєї сестри Аліни до останнього запасного гравця в «Тилацинах». Чекання вимагало терпіння, а терпіння — це те, чого мені катастрофічно не вистачало з самого дитинства.

Спершись спиною на холодну стіну в коридорі архітектурного корпусу, я вкотре розблокував екран телефону. Порожньо. Жодного сповіщення.

@makarvoronov: ну що там, Весно? результати вже мали оголосити. мій телефон підозріло мовчить, а я починаю біситися.

Тиша.

Я заблокував екран і засунув телефон до кишені спортивних штанів. Усередині почало зароджуватися неприємне, колюче відчуття. Злата мала написати ще двадцять хвилин тому. Я знав, наскільки для неї важливий цей чортів грант. Чотири місяці безсонних ночей, літри кави, сотні правок — вона вклала в цей проєкт усе, що мала. А за останні дні я вже міг би прочитати лекцію про її розрахунки навантажень, системи вентиляції та екологічні стандарти.

Вона мала виграти. Вона повинна була виграти, бо ніхто в цьому снобському університеті не працював так важко, як вона.

@makarvoronov: злато. візьми чортову слухавку. я не жартую.

Знову нічого. Навіть позначки про прочитання не з'явилися.

Двері головного актового залу в кінці коридору раптом відчинилися, і звідти почав вивалюватися натовп. Студенти жваво обговорювали результати, сміялися, розмахували руками. Я відштовхнувся від стіни, вдивляючись у потік людей, шукаючи знайомий силует — невисоку дівчину в чорній водолазці з недбалим пучком на голові.

— ...ти бачив цей дах? Це просто відвал всього! — пролунав поруч захоплений голос якогось першокурсника з тубусом на спині.

— Ага, Літвінов просто геній. Хто б міг подумати, що він заморочиться з еко-вентиляцією для стадіону? Він же завжди по містобудуванню виступав, — відповів йому інший.

Я завмер. Крок. Ще один. Мої черевики гучно вдарили по підлозі, коли я перерізав їм шлях. Студенти різко загальмували, ледь не врізавшись у мої груди. Вони підвели очі, і їхнє захоплення миттєво змінилося на переляк. Усі на кампусі знали в обличчя «Капітана Катастрофу».

— Що ти сказав? — мій голос пролунав нижче, ніж зазвичай, з тією хрипотою, яка з'являлася, коли я ледве стримував лють.

— Щ-що? — заїкаючись, перепитав хлопець із тубусом, інстинктивно відступаючи на крок.

— Хто виграв грант? — я зробив крок назустріч, нависаючи над ним.

— Денис Літвінов, — швидко випалив другий. — З проєктом спортивного комплексу. Там... там унікальна вигнута лінія даху і природна вентиляція. Усі в шоці.

Унікальна вигнута лінія даху. Природна вентиляція.

Моя щелепа стиснулася так сильно, що я відчув біль у скронях. Слова студентів долітали до мене ніби крізь товщу води. Цей слизький, зализаний виродок. Цей маніпулятивний покидьок. Він не просто кинув її. Він вкрав її проєкт. Він забрав те єдине, чим вона жила останні чотири місяці.

— Де вона? — гаркнув я, не звертаючись ні до кого конкретно.

— Хто? — хлопці вже відверто втискалися в стіну.

Я не став витрачати на них час. Різко розвернувшись, я побіг проти течії натовпу, розштовхуючи людей плечима. Мені було плювати на обурені вигуки. Мені було плювати на правила. Усередині мене розгорялася справжня пожежа. Бажання знайти Літвінова і перетворити його ідеальне обличчя на криваве місиво було настільки сильним, що в мене свербіли кісточки на руках. Один удар. Лише один точний удар у перенісся — і його ідеальна публічна маска розлетиться на друзки.

Але попереду замаячила інша думка, яка холодною водою обдала мій мозок.

Злата.

Як вона це сприйняла? Де вона зараз? Я знав цю дівчину. Вона не закотить скандал. Вона не вийде на сцену, щоб вирвати мікрофон і кричати про несправедливість. Зручна, хороша дівчинка Злата просто проковтне це, сховається і буде знищувати себе зсередини.

Я вилетів з архітектурного корпусу. Куди б вона пішла? Гуртожиток? Ні, занадто багато людей. Бібліотека? Там не сховаєшся від людей. Я зупинився посеред площі, глибоко вдихаючи холодне повітря. Мозок працював на випередження. Де ховається людина, коли її світ щойно розтрощили на шматки? Там, де її ніхто не знайде.

Стара арена.

Мої ноги самі зірвалися з місця. Я біг так швидко, як не бігав на жодному драфті. Вітер бив у обличчя, розкуйовджуючи волосся, але я не звертав на це уваги. Усередині мене бився пульс: тільки б встигнути, тільки б вона не зробила якусь дурницю.

Я ривком відчинив важкі подвійні двері старої спортивної арени. Вони жалібно скрипнули, порушуючи мертву тишу напівтемного приміщення. Запах пилу, старого дерева та магнезії вдарив у ніздрі — запах, який був для мене рідним, але зараз здався чужим і холодним.

— Злато! — гукнув я.

Мій голос луною відбився від високої стелі і розчинився в порожнечі. Я пішов уперед, вдивляючись у темні ряди трибун. Світло падало лише з кількох високих вікон, розрізаючи повітря запиленими смугами.

І тоді я почув це. Тихий, здавлений звук, схожий на хрип пораненої тварини.