РОЗДІЛ 10. УДАР У СПИНУ

ЗЛАТА

Залишок ночі злився для мене в одну нескінченну, в'язку сіру пляму. Я не пам'ятала, як піднялася сходами гуртожитку, як механічно повернула ключ у замку і як впала на ліжко, навіть не знявши одяг. Перед очима постійно стояв темний провулок, згорблена постать Макара під тьмяним ліхтарем і його слова, що досі луною відбивалися від стінок мого черепа: «Жодних справжніх почуттів, пам'ятаєш?!»

Я пам'ятала. Звісно, я все пам'ятала. Наш контракт, наш план помсти, наші чітко окреслені межі. Але проблема полягала в тому, що моє серце, здається, не підписувало жодних паперів.

Ранок зустрів мене головним болем і холодним світлом, що пробивалося крізь жалюзі. Я змусила себе піднятися. Сьогодні був важливий день. Можливо, найважливіший день за весь мій час навчання в університеті — оголошення результатів щорічного ректорського гранту на найкращий архітектурний проєкт. Я працювала над своїм кресленням спортивного комплексу чотири місяці. Безсонні ночі, сотні зіпсованих аркушів, складні розрахунки навантажень на опорні конструкції, які я переробляла знову і знову, щоб досягти ідеалу. Це був мій квиток у майбутнє. Мій шанс довести батькам, що я чогось варта.

Телефон на тумбочці коротко завібрував.

@alinavoronova: як ти, крихітко? мій братик повернувся під ранок, похмурий як грозова хмара. ви, бува, не посварилися? тільки не кажи, що наш ідеальний піар-план летить у прірву!

Я дивилася на екран, і всередині все стиснулося від тривоги. Отже, він таки знайшов тих людей. Він знову взяв на себе чиюсь війну.

@zlatavesna: все нормально, Аліно. ми не сварилися. просто складний вечір. я зараз трохи зайнята, сьогодні оголошення гранту. напишу пізніше.

Я відкинула телефон на ліжко і підійшла до дзеркала. Звідти на мене дивилася бліда дівчина з темними колами під очима. Без макіяжу, у простій чорній водолазці, з недбалим пучком на голові. Зручна Злата. Злата, яка нікому не заважає. Я зітхнула, плеснула в обличчя холодною водою і спробувала зібратися з думками. Сьогодні я мала сяяти. Хоча б у списках переможців.

Головний актовий зал університету був заповнений вщент. Гудіння сотень голосів зливалося в суцільний білий шум. Повітря пахло парфумами, дешевою кавою з автоматів та нервовим напруженням. Я знайшла вільне місце в п'ятому ряду, стискаючи в руках ремінь свого рюкзака так сильно, що побіліли кісточки.

Десь попереду, у першому ряду, призначеному для фіналістів і «еліти» факультету, сидів Денис Літвінов. На ньому був ідеально випрасуваний темно-синій піджак. Він щось жваво обговорював із заступником декана, широко й самовпевнено посміхаючись. Від одного погляду на його ідеальну поставу мене ледь не знудило.

«Ти не його формату. Припиняй ганьбитися», — згадалося вчорашнє повідомлення.

Я змусила себе відвернутися. Не сьогодні. Сьогодні його отрута на мене не подіє. Я тут заради свого проєкту.

Світло в залі плавно потьмяніло, і на сцену вийшов декан архітектурного факультету. Високий, сивий чоловік із поставленим баритоном. Зал миттєво затих.

— Вітаю вас, шановні студенти та колеги, — почав він, поправляючи мікрофон. — Цього року ми отримали безпрецедентну кількість заявок на наш щорічний грант. Ваші ідеї вражають. Але наша комісія шукала не просто красиву картинку. Ми шукали інновації. Ми шукали проєкт, який дихає майбутнім, який враховує екологічні стандарти і демонструє геніальне розуміння простору.

Моє серце забилося швидше. Екологічні стандарти. Розуміння простору. Це були головні акценти моєї роботи. Я розробила систему природної вентиляції для критого стадіону, яка економила б сотні тисяч на кондиціонуванні. Я ночами сиділа над цими формулами.

— І після довгих дебатів ми прийняли одноголосне рішення, — продовжив декан, усміхаючись. Великий екран позаду нього яскраво засвітився білим. — Переможцем цього року і володарем гранту на стажування в провідному бюро країни стає студент третього курсу... Денис Літвінов!

По залу прокотилася хвиля оплесків. Хтось радісно засвистів.

Я завмерла. Повітря раптом стало надто густим, застрягаючи в горлі. Денис? Але ж його спеціалізація — містобудування, він терпіти не міг проєктування окремих будівель, він завжди казав, що це «дріб'язок для креслярів».

Денис піднявся зі свого місця, поправив піджак і впевненим кроком піднявся на сцену. Він потиснув руку декану, взяв мікрофон. Обличчя випромінювало ту саму слизьку, ідеальну скромність, яку він завжди вмикав на публіці.

— Дякую, шановна комісіє. Для мене це величезна честь, — його голос лунав з динаміків, але мені здавалося, що він звучить з-під товщі води. — Цей проєкт забрав у мене багато сил. Безсонні ночі, сумніви... Але я хотів створити щось досконале. Дозвольте представити вам мою роботу.

Він натиснув кнопку на пульті. На величезному екрані з'явився перший слайд.

І світ навколо мене просто зупинився.

Я перестала дихати. Мої очі розширилися до болю, вбираючи зображення на екрані.

Це був мій комплекс.

Мій фасад із динамічними скляними панелями. Моя унікальна вигнута лінія даху, яку я розраховувала цілий місяць. Навіть тіні на 3D-візуалізації падали під тим самим кутом, який я виставляла в програмі о третій ночі, сидячи на підлозі своєї кімнати.