РОЗДІЛ 8. КОМАНДА

МАКАР

Повітря на вулиці здавалося крижаним після задухи бібліотеки, але воно навіть близько не могло остудити те пекло, яке зараз вирувало в моїй голові.

Я йшов на пів кроку попереду Злати, засунувши руки глибоко в кишені шкірянки. Мої пальці досі злегка тремтіли. Чорт. Я ледь не поцілував її. Прямо там, над відкритим підручником з історії, між стелажами, що смерділи старим папером і пилом. Коли вона подивилася на мене своїми величезними очима і тихо сказала «Ти не монстр», мій пульс підскочив до позначки, яку я зазвичай бачу лише на останніх секундах фінального матчу.

Вона побачила мене. Не «Капітана Катастрофу», не хулігана, яким мене вважав деканат, а мене. І це лякало до чортиків.

— Ти занадто швидко йдеш, Воронов, — пролунав позаду її голос. У ньому не було звичної невпевненості, лише легке роздратування.

Я зупинився і обернувся. Злата стояла за два метри від мене, кутаючись у пальто. Вітер розкидав її світло-русяве волосся по плечах. На ній не було того дурного безрозмірного худі, яке робило її схожою на школярку-переростка. Чорна водолазка, яку вона сьогодні вдягла, облягала її фігуру так, що мені довелося застосувати всю свою силу волі, щоб не витріщатися. Аліна знала, що робить, коли бралася за її стиль, але, дідько, моя сестра створила зброю масового ураження, і я був першим у зоні ураження.

— У нас тренування за десять хвилин, Весно. Якщо я запізнюся, тренер змусить усю команду бігати «човники» до блювотиння. А я як капітан маю подавати приклад, — я криво усміхнувся, натягуючи звичну маску.

— Який зразковий, — фиркнула вона, порівнявшись зі мною. — Тоді веди, капітане.

Ми зайшли до спортивного корпусу. Знайомий запах мастики для паркету, гуми та поту вдарив у ніздрі, миттєво повертаючи мене в мою стихію. Тут я контролював усе. Тут були мої правила.

Але коли ми наблизилися до подвійних дверей головної арени, я відчув, як Злата ледь помітно напружилася. Вона сповільнила крок. Звісно. Вона звикла бути тінню Дениса, сидіти десь на задніх рядах і тихо креслити свої геніальні проєкти. А зараз я збирався кинути її прямо в клітку до п'ятнадцяти тестостеронових придурків, які знали мене як людину, що ніколи не приводить дівчат на тренування.

Я зупинився. Витягнув руку з кишені і, не даючи собі часу на роздуми, переплів свої пальці з її. Її долоня була прохолодною і неймовірно маленькою в моїй. Злата здригнулася, піднявши на мене здивований погляд.

— Пункт третій, — тихо, але твердо нагадав я, схилившись до її вуха. Її запах — щось ванільне, змішане з чимось свіжим, — знову вдарив мені в мозок. — На публіці ми не розлий вода. Мої хлопці — це найгірші пліткарі в кампусі. Якщо вони повірять, повірить і деканат. Готова?

Вона глибоко вдихнула, її спина випросталася.

— Готова.

Я штовхнув плечем двері, і ми вийшли на залитий яскравим світлом паркет.

Тренування ще не почалося офіційно. Хлопці ліниво розкидувалися по кільцях, лунав гуркіт м'ячів, рипіння кросівок і звичний триповерховий матючник Роми, який знову промазав з-за дуги. Але щойно ми зі Златою перетнули лицьову лінію майданчика, звуки почали вщухати один за одним.

Останнім зупинився Ілля. Він тримав м'яч на рівні грудей, широко відкривши рота. Його погляд бігав від мого обличчя до наших зчеплених рук, а потім до Злати, яка зараз виглядала так, ніби зійшла з обкладинки якогось інді-журналу.

— Матір божа, — видихнув Ілля, порушуючи гробову тишу. — Воронов... ти привів заручницю? Чи це голограма?

По команді прокотився нервовий смішок. Я відчув, як Злата сильніше стиснула мої пальці.

— Пащаку закрий, Соколов, — кинув я, але без агресії. Я підвів Злату до лави запасних, змушуючи всю команду зібратися навколо нас.

Я обвів поглядом своїх хлопців. Високі, спітнілі, нахабні. Моя зграя.

— Так, придурки, слухати сюди. Це Злата. І вона зі мною, — я спеціально зробив акцент на останніх словах, дозволяючи своєму голосу стати на півтону нижчим, загрозливішим. — Відсьогодні вона недоторканна. Будь-які тупі жарти, косі погляди або спроби залицятися закінчаться тим, що я особисто запихну вам м'яч у горлянку. Питання є?

Тиша стала ще густішою. Хлопці переглядалися, намагаючись зрозуміти, чи я жартую. Вони знали історію Злати і Дениса — в університеті плітки розліталися швидше, ніж інфекція. І вони знали, як я ненавиджу цього пластикового покидька.

Першим відмер Ілля. Він кинув м'яч Ромі, витер долоні об шорти і з фірмовою широкою усмішкою підійшов ближче.

— Ілля Соколов. Розігруючий, мозок цієї команди і, за сумісництвом, єдина людина, яка може витерпіти характер цього ведмедя більше десяти хвилин, — він простягнув їй руку. — Невже це та сама свята Злата Весна? Що ж, мушу визнати, чутки про твій новий стиль не брехали. Ти виглядаєш... убивчо. Денис, мабуть, зараз плаче в подушку.

Я напружився, готовий втрутитися, якщо Ілля перетне межу, але Злата несподівано розслабилася. Вона випустила мою руку, потисла долоню Іллі і ледь помітно усміхнулася.

— Приємно познайомитися, Ілле. А щодо терпіння... — вона кинула на мене швидкий, пронизливий погляд. — Я вивчаю історію ХХ століття. Повір, мені не звикати до катастроф глобального масштабу.