РОЗДІЛ 9. ГАРАЖ ДЕМ’ЯНА

ЗЛАТА

Холодний бетон стіни, до якої я притискалася спиною, проникав крізь тонку тканину пальта, але це було саме те, що мені зараз потрібно. Охолонути. Прийти до тями. За спиною, за подвійними дверима спортивного залу, продовжувався глухий стукіт м'ячів і скрип кросівок, але в моїй голові стояла дзвінка тиша, яку порушував лише прискорений пульс.

«Не лізь туди, де тобі можуть відірвати руки, зрозуміла?»

Його слова досі обпікали. Відсторонений, льодяний тон. Макар Воронов знову збудував між нами стіну з армованого бетону буквально за секунду. Але я бачила те, що було до цього. Я бачила, як він своїм широким тілом закрив Іллю від усього світу. Як узяв на себе чужий страх, чужу паніку, чужу проблему.

Денис ніколи б так не зробив. Денис здав би друга деканату перш, ніж той встиг би кліпнути оком, ще й написав би про це пост, щоб виставити себе героєм.

Мій телефон у кишені коротко завібрував. Я дістала його, жмурячись від яскравого екрана в напівтемряві коридору. Два нових повідомлення.

@alinavoronova: Сонечко, як пройшло тренування? Сподіваюсь, мій братик вів себе як джентльмен і не змусив тебе мити м'ячі. Не забудьте зробити спільне селфі. Деканат має бачити вашу ідилію 24/7. Чекаю фото! 😉

Я ледь помітно усміхнулася. Аліна була схожа на тайфун, який неможливо зупинити, але її турбота, хоч і загорнута в піар-стратегію, відчувалася щирою. Я збиралася відписати їй, коли мій погляд упав на друге сповіщення. Шлунок миттєво зробив неприємний кульбіт.

@denys_litvinov: Чув, ти приперлася на тренування до Воронова. Вирішила впасти на самісіньке дно? Тобі не личить цей цирк, Злато. Ми ж обидва знаємо, що ти не його формату. Припиняй ганьбитися.

Я дивилася на ці літери, і всередині мене піднімалася хвиля нудоти, змішаної з гострою злістю. Ще кілька днів тому я б запанікувала. Я б почала аналізувати, що зробила не так, намагалася б виправдатися, можливо, навіть розплакалася б у подушку, переконуючи себе, що він по-своєму правий. «Зручна Злата».

Але зараз... зараз я дивилася на екран і бачила лише жалюгідні слова жалюгідного крадія. Я заблокувала екран, так і не відповівши. Іди до біса, Денисе.

Двері залу з гуркотом відчинилися, і в коридор вивалилася команда. Вони гучно переговорювалися, сміялися, штовхали одне одного в плечі, прямуючи до роздягалень. Ілля пройшов повз мене, натягнуто усміхнувшись і кивнувши. Він виглядав краще, ніж пів години тому, але в куточках його очей досі ховалася тінь тваринного страху.

Макар вийшов останнім.

Його волосся було вологим після душу, краплі води блищали на кінцях темних пасм. Він уже перевдягнувся у свої звичні чорні джинси та темну футболку, поверх якої недбало накинув шкірянку. Коли його погляд натрапив на мене, він ледь помітно здригнувся, ніби не очікував, що я справді дотримаюся слова і дочекаюся його.

Ми мовчки дивилися одне на одного кілька секунд. Усе повітря в коридорі раптом стало занадто щільним.

— Ідемо, — нарешті хрипко кинув він, порівнявшись зі мною. Не чекаючи відповіді, він попрямував до виходу.

Я йшла за ним, намагаючись встигати за його широкими кроками. На вулиці вже стемніло. Вечірнє повітря дихало сирістю та наближенням дощу. Макар не пішов до студентської парковки, де зазвичай стояли машини. Він звернув за ріг спортивного корпусу, туди, де в тіні дерев стояв масивний чорний мотоцикл.

— Твій? — запитала я, відчуваючи, як очі розширюються від здивування.

— Мій, — коротко відповів Макар. Він дістав із кофра два шоломи. Один, чорний і матовий, залишив собі, а інший — трохи менший, із потертостями на візорі — простягнув мені. — Одягай.

— Я ніколи не їздила на мотоциклі, — зізналася я, невпевнено беручи в руки важкий шолом.

Макар зітхнув, його плечі трохи опустилися, і вся та жорсткість, яку він вибудовував у залі, раптом дала тріщину. Він зробив крок до мене, забираючи шолом з моїх рук.

— Підніми підборіддя, Весно, — тихо скомандував він.

Я послухалася. Його великі пальці з дивовижною обережністю торкнулися моїх щік, коли він натягував шолом на мою голову. Від нього пахло гелем для душу, м'ятною жуйкою і чимось глибоким, чоловічим, від чого в мене по спині побігли мурашки. Він заклацнув ремінець під моїм підборіддям, його кісточки мазнули по моїй шкірі, залишаючи після себе фантомний опік.

— Тримайся за мене міцно. Якщо злякаєшся — стисни мої ребра. Зрозуміла? — його очі, темні й серйозні, дивилися прямо в мої крізь підняте скло візора.

Я кивнула.

Він сів на байк, завів мотор, який озвався глибоким, вібруючим риком, і кивнув мені на місце позаду себе. Я незграбно перекинула ногу через сидіння. Як тільки я сіла, мотоцикл злегка хитнувся, і мені довелося інстинктивно податися вперед, притискаючись грудьми до його широкої спини. Мої руки обвили його торс. Під тонкою тканиною футболки я відчула литі м'язи і те, як він на мить перестав дихати, коли мої долоні зімкнулися на його животі.

— Готова? — гукнув він через плече.

— Готова!

Ми зірвалися з місця.

Вітер вдарив у шолом, міські вогні перетворилися на розмиті неонові смуги. Швидкість лякала і захоплювала водночас. Я притиснулася до Макара ще сильніше, ховаючи обличчя між його лопатками. Це було щось абсолютно нове. З Денисом моє життя нагадувало поїздку в комфортному, але душному седані на круїз-контролі — передбачувано, нудно, безпечно. З Макаром це був політ без страховки. І найстрашніше полягало в тому, що мені це подобалося.