РОЗДІЛ 7. ПЕРША ТРІЩИНА

ЗЛАТА

Моє тіло все ще пам'ятало його дотик.

Минула доба від нашого феєричного виступу в університетській кав'ярні, а я досі відчувала фантомний тиск широкої, гарячої долоні Макара на своїй талії. Здавалося, ніби його пальці залишили на моїй шкірі невидимі опіки, які пульсували щоразу, коли я згадувала вираз обличчя Дениса. Токсично-зелений. Розгублений. Знищений.

Це була перемога, про яку я мріяла. Солодка, п'янка, як еспресо з подвійним сиропом. Щойно ми вийшли з кав'ярні та відійшли на безпечну відстань від цікавих очей, Макар прибрав руку з моєї талії й натягнув свою звичну броню зухвалого, непробивного Капітана Катастрофи. «Завтра о третій. Бібліотека, третій поверх, сектор історії. Не запізнюйся, архітекторко, контракт ще ніхто не скасовував», — кинув він, розвернувся і пішов у свій бік, а я залишилася стояти посеред двору, відчуваючи дивну порожнечу на тому місці, де ще хвилину тому було тепло його долоні.

І ось тепер настало це «завтра».

Телефон у кишені моїх нових, ідеально підігнаних по фігурі джинсів (ще один подарунок від Аліни, яка, здається, вирішила повністю спопелити мій старий гардероб) коротко завібрував.

@makarvoronov: бібліотека. третій поверх, дальній стіл у секторі історії. чекаю.

Я зупинилася посеред сходів і швидко набрала відповідь, не стримавши легкої посмішки.

@zlatavesna: це прохання чи наказ, Воронов?

Відповідь прилетіла миттєво, ніби він тримав телефон у руках.

@makarvoronov: це пункт 4 нашого контракту. рухайся, архітекторко, поки я не заснув над цим фоліантом.

Я закотила очі, хоча серце чомусь прискорило ритм, і пришвидшила крок.

Бібліотека нашого університету завжди нагадувала мені храм. Високі стелі з ліпниною, запах старого паперу, пилу та поліролю для дерева, м'яке світло настільних ламп із зеленими абажурами. Тут завжди панувала тиша, яку порушував лише шурхіт сторінок або приглушений шепіт студентів. Це була моя територія. Місце, де я відчувала себе в безпеці.

Але Макар Воронов і безпека були поняттями з паралельних всесвітів.

Я побачила його ще здаля. Він сидів за найвіддаленішим столом, захованим між стелажами з античною історією. Макар виглядав тут настільки чужорідним елементом, що це здавалося майже комічним. У своїй чорній шкірянці, накинутій поверх простої білої футболки, з розставленими ногами в масивних черевиках, він займав надто багато простору. Його темне волосся було злегка скуйовджене, ніби він раз у раз пропускав крізь нього пальці.

Він не помітив мене одразу. Його погляд був зосереджений на товстому підручнику, що лежав перед ним. Я скористалася цією миттю, щоб просто поспостерігати. Без глядачів. Без необхідності грати роль закоханої дівчини.

Зараз, коли його обличчя не спотворювала фірмова саркастична посмішка, він здавався... іншим. Між зсунутими бровами залягла глибока складка, а різкі лінії щелепи були напружені. Він виглядав не як безтурботний хуліган, а як людина, яка несе на своїх плечах вагу, про яку ніхто не здогадується.

Я зробила глибокий вдих, відганяючи ці недоречні думки, і рішуче ступила вперед. Стук моїх нових черевиків по паркету змусив його підняти голову.

У його темних очах щось блиснуло, коли він оглянув мене з ніг до голови. Я спеціально не стала сьогодні вдягати сукню, обравши просту чорну водолазку та джинси, але волосся залишила розпущеним.

— Запізнюєшся, Весно, — його голос прозвучав низько, з легкою хрипотою, яка дивним чином змусила волоски на моїх руках стати дибки.

— Я прийшла рівно о п'ятнадцятій нуль-нуль, як ми й домовлялися, — я поклала свій рюкзак на стіл і сіла навпроти нього, дістаючи конспекти. — Це ти чомусь вирішив прийти раніше. Боявся, що декан перевірятиме?

Макар відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Губи розтягнулися в тій самій знайомій, ледь помітній усмішці хижака.

— Боявся, що ти загубишся серед цих лабіринтів без свого безрозмірного худі. Воно, мабуть, працювало як локатор.

— Дуже смішно, — я відкрила підручник з історії Європи ХХ століття. — Давай до справи. Ультиматум декана був чітким: якщо ти не здаси проміжний тест з історії на наступному тижні, твоя участь у скаутингу під загрозою. Тож забуваємо про наші публічні виступи. Зараз ти просто студент-двієчник, а я — твій єдиний шанс на порятунок.

Він ледь нахилив голову, демонструючи абсолютну покірність, яка на ньому виглядала як відверте знущання.

— Як скажете, пані репетиторко. З чого почнемо? З того, як я проспав Холодну війну, чи з того, як я не розрізняю Черчилля і Рузвельта?

Я зітхнула, дістаючи маркер. Це буде довгий день.

— Почнемо з Карибської кризи. Сторінка сто двадцять чотири. Читай і пояснюй мені, як ти розумієш мотивацію Кеннеді.

Макар повільно перегорнув сторінки. Я готувалася до того, що він почне скиглити, жартувати або взагалі відмовиться читати. В моїй голові він був класичним спортсменом, для якого історія — це просто набір нудних дат, які неможливо закинути в баскетбольний кошик.

Але він мовчав. Його очі швидко бігали по рядках, і за кілька хвилин він закрив книгу з глухим стуком, який луною рознісся тихим залом.