РОЗДІЛ 6. ДЕБЮТ

МАКАР

Запах свіжовареної кави, дешевої випічки та смажених тостів в університетській кав'ярні завжди перемішувався з гулом сотень голосів, дзенькотом посуду й липкою атмосферою пліток. Зазвичай я заходив сюди рідко — переважно для того, щоб забрати Іллю з пари, якщо той знову запізнювався на тренування, чи просто щоб кинути байдужий погляд на натовп, який розступався переді мною сам собою. Репутація «Капітана Катастрофи» мала свої переваги: люди вважали за краще не опинятися на моєму шляху.

Але сьогодні все було інакше.

Я зупинився біля скляних дверей, відчуваючи, як у грудях повільно й важко вдаряється серце. Не від страху — я не боявся нікого в цьому кампусі. Мене тримало інше. Суміш адреналіну, зухвалості й легкого шоку від того, на що здатна жіноча заповзятість, якщо за справу береться Аліна Воронова.

Вчора ввечері моя улюблена старша сестричка вигнала мене з кабінету, а сьогодні вранці прислала на телефон коротке повідомлення: «Об 11:30 біля центрального корпусу. Не запізнюйся, братику, шоу починається».

І ось вона стояла переді мною.

Злата. Моя фіктивна дівчина. Моя партнерка по злочину.

Я ледь стримав подих, коли вона підійшла. Від вчорашньої дівчинки в безрозмірному худі та товстих окулярах не залишилося й сліду. Алінин салон краси попрацював на славу, але головне — зміну здійснила сама Злата. М'які, світло-русяві хвилі розсипалися по плечах, підкреслюючи тендітну шию й витончені ключиці. Замість безформного панцира на ній була темна приталена сукня міді, яка ідеально сиділа по фігурі, а замість окулярів — прозорі лінзи, що відкривали її очі. Медові, глибокі, з хитрим і водночас неймовірно сміливим блиском.

Вона більше не ховалася. Вона тримала спину рівно, підборіддя було підняте, а в очах горів той самий вогник, який я помітив позавчора, коли вона вилила пунш на Дениса й полетіла зі сходів прямо в мої руки.

— Ти довго ще будеш мене роздивлятися, Воронов? — її голос пролунав тихо, але в ньому дзвеніла така впевненість, що в мене на секунду перехопило подих. Вона вигнула брову зовсім як Аліна.

— Залежить від того, чи збираєшся ти й далі випробовувати моє терпіння, Весно, — хрипко відповів я, відводячи погляд і різко штовхаючи важкі двері.

Ми увійшли всередину.

Шум у приміщенні не стих одразу, але хвиля за хвилею люди почали замовкати, обертаючись у наш бік. Спочатку погляди падали на мене — це звично. Але за секунду вони ковзали нижче, затримувалися на Златі, і тоді в кав'ярні зависала така щільна тиша, що здавалося, ніби можна почути, як падає крейда в аудиторіях на третьому поверсі.

Хлопці з інженерного факультету за сусідніми столами витріщилися так, ніби побачили привид. Першокурсниці з групи підтримки синхронно відкрили роти. Зазвичай сіра, непомітна мишка архітектурного факультету йшла поруч зі мною — головним хуліганом універу, — впевнено спираючись на мою руку, ніби ми були тут господарями.

І я вирішив зіграти свою роль на мільйон відсотків.

Я не просто йшов поруч. Я закинув руку їй на талію, притиснувши до себе так близько, щоб кожен у цій залі зрозумів: вона моя. Моя територія. Моя жінка.

Злата на мить напружилася під моєю долонею, її тіло зреагувало на дотик рефлекторно, але вже за секунду вона розслабилася, вибудовуючи ідеальну картинку закоханої дівчини. Від неї пахло чимось неймовірним — легкою ваніллю та дорогим парфумом, який, мабуть, їй теж підібрала Аліна. Цей запах різко контрастував із запорошеним повітрям кав'ярні, затягуючи мене в якийсь інший, недоступний для інших вимір.

Ми підійшли до роздачі.

— Що ти хочеш? — нахилившись до її вуха так низько, що моє дихання торкнулося її чутливої шкіри, спитав я. Напруга між нами густішала з кожною секундою.

— Кофеїн і щось солодке, щоб вижити на лекції з проєктування, — прошепотіла вона, не дивлячись на мене, але її губи ледь помітно тремтіли від усмішки.

— Буде тобі й кофеїн, і цукор, — кинув я.

Я взяв дві чашки кави, а потім, не вагаючись, узяв з таці шматочок шоколадного брауні. Повернувшись до Злати, я відламав шматочок ложечкою і простягнув їй:

— Відкривай рот, архітекторко. Публіка вимагає видовищ.

Вона спалахнула рум'янцем — настільки справжнім і природним, що навіть найкращі актори Голлівуду розплакалися б від заздрощів. Але вона не відступила. Злата злегка примружилася, прийняла виклик, нахилилася і з'їла цей шматочок, не зводячи з мене темних, медових очей.

У цей момент мої пальці на таці стиснулися так сильно, що пластик хруснув. Чорт забирай. Це мала бути лише гра. Контракт. Публічний фарс для деканату й помста для колишнього. То чому ж мені здавалося, що під моєю рукою б'ється чиєсь справжнє, шалене серце? І чому моє власне відбивало ритм, який не підкорявся жодним правилам?

— А тепер дивись праворуч, — ледь чутно прошепотіла Злата, коли ми рушили до вільного столика посеред залу.

Я скосив погляд.

За кутовим столом біля вікна сидів Денис. Мій улюблений ворог. Слизький, самозакоханий малий у своїй брендовій сорочці, який ще тиждень тому вважав, що може безкарно витирати об Злату ноги й красти її проєкти. Поруч із ним сиділа та сама «найкраща подруга», через яку все й почалося.