РОЗДІЛ 4. УМОВИ КОНТРАКТУ

МАКАР

Я дивився на дівчисько, яке стояло переді мною, гордо задерши підборіддя, і намагався зрозуміти, в який момент світ з’їхав із глузду.

Злата Весна. Гордість архітектурного факультету. Дівчинка-п’ятірка, чиє фото висіло на дошці пошани так довго, що, мабуть, уже вросло в неї. У своєму безрозмірному чорному худі, яке робило її схожою на горобця, з розпатланим пучком на маківці і заплаканими, але до біса злими очима, вона виглядала як найменш підходяща кандидатка для ролі «дівчини Макара Воронова».

Але в її очах горів такий несамовитий, дикий вогонь, якого я ніколи не бачив у жодної з тих пластикових ляльок, що зазвичай вішалися мені на шию. Ця маленька, «зручна» мишка щойно запропонувала мені аферу століття. І найгірше було те, що її ідея мала бездоганну логіку.

Архітекторка, дідько б її побрав. Навіть помсту вона креслить за всіма законами фізики.

Я різко розвернувся, спускаючись сходами трибун. Збиті кісточки неприємно пульсували — наслідок п’ятничної розмови з виродками, які притисли Іллю в провулку. Якби декан дізнався, чому я насправді влаштував ту м’ясорубку за гуртожитками, можливо, і не погрожував би мені дискваліфікацією. Але здати друга, який по вуха загруз у боргах через ставки, я не міг. Тож тепер на кону стояв мій скаутинг. Моє майбутнє. Мова йшла про контракт із національною лігою, заради якого я рвав жили останні десять років.

Я підійшов до своєї чорної шкіряної куртки, яку хвилиною раніше жбурнув на паркет, і підняв її. У кишені вібрував телефон. Я дістав його, мазнувши по екрану великим пальцем.

@ilya_pointguard: Бро, я щойно з деканату. Старий Ковач рве і метає. Сказав, якщо до кінця тижня ти не принесеш доказів, що взявся за розум і знайшов репетитора, він особисто викреслить тебе із заявки на сезон. Що робитимемо, кеп? Я не пробачу собі, якщо ти злетиш через мене.

Я стиснув щелепи так, що зуби скрипнули. До кінця тижня. Сьогодні понеділок. Часу в мене не було від слова «зовсім».

Я підняв голову. Злата стояла на тому ж місці, обхопивши себе руками за плечі, ніби захищаючись від холоду арени, але її погляд був прямим. Вона не відводила очей. Чекала.

— У тебе є ручка, Весно? — мій голос розрізав лунке відлуння залу.

Вона здригнулася, ніби прокидаючись, але швидко кивнула.

— У рюкзаку.

— Тоді спускайся.

Я рушив до першого ряду трибун, де світло з високих вікон падало рівним квадратом на протерті пластикові сидіння. Злата спустилася слідом, її кроки були майже безшумними. Вона підтягнула до себе старий шкіряний рюкзак, який валявся неподалік, розстебнула блискавку і дістала масивний чорний скетчбук та капілярну ручку.

Коли вона сіла поруч, я відчув її запах. Ваніль. І щось гостре, схоже на озон після грози — запах чистого адреналіну. Ми сиділи так близько, що наші коліна майже торкалися. Я навмисно розсунув ноги ширше, займаючи більше простору, змушуючи її посунутися, але вона тільки міцніше стиснула ручку і поклала скетчбук на коліна.

— Відкривай чисту сторінку, — скомандував я, відкидаючись на спинку сидіння і витягуючи довгі ноги в масивних кросівках.

Злата перегорнула кілька аркушів. Мій погляд мимоволі зачепився за філігранні, ідеально рівні креслення якихось арок та перекриттів. Це було красиво. Настільки деталізовано, що виглядало як мистецтво. І той слизький виродок Денис просто привласнив це собі? Усередині ворухнулася темна, холодна лють. Я ненавидів злодіїв. А ще більше я ненавидів Дениса з його вічною прилизаною посмішкою синка багатих батьків.

— Отже, — я схилився до неї, спираючись ліктями на коліна. — Ти серйозно хочеш у це влізти? Розумієш, що щойно ми вийдемо звідси разом, твоє спокійне життя закінчиться? Моя репутація — це не просто слова. До тебе будуть прикуті всі погляди. Тебе будуть обговорювати, ненавидіти, намагатися вжалити. Мої фанатки з групи підтримки зжеруть тебе без солі.

Злата повернула до мене обличчя. У цьому освітленні її очі здавалися не карими, а кольору темного меду.

— Я півтора року була тінню, Макаре, — її голос був тихим, але твердим. Це був перший раз, коли вона назвала мене на ім’я, а не на прізвище, і від цього чомусь по спині пробіг дивний холодок. — Я втомилася бути хорошою дівчинкою, об яку витирають ноги. Нехай дивляться. Нехай ненавидять. Мені начхати. Я хочу, щоб Денис заплатив.

Ого. Я мимоволі гмикнув. У цій маленькій жінці ховався справжній демон, якого надто довго тримали на ланцюгу.

— Добре, Весно. Тоді пишемо правила. Бо якщо я вписуюся в цю авантюру, ми граємо за моїми нотами.

Вона занесла ручку над папером.

— Диктуй.

— Пункт другий, — почав я, вирішивши залишити найголовніше наостанок. — Ти — мій офіційний репетитор. Ми проводимо разом мінімум дві години на день у бібліотеці або на кампусі. На очах у всіх. Щоб старий Ковач отримував щоденні звіти про те, як капітан Воронов гризе граніт науки під чуйним керівництвом міс Досконалість.

Злата швидко записувала мої слова своїм ідеальним, креслярським почерком.

— Згодна. Але тоді пункт третій: на цих заняттях ти дійсно вчишся. Я не збираюся червоніти за тебе перед викладачами, якщо Ковач вирішить влаштувати тобі перевірку. Ти будеш читати, здавати мені тести і писати конспекти. Якщо ми граємо в цю гру, моя репутація репетитора має бути бездоганною.