РОЗДІЛ 3. ПРОПОЗИЦІЯ НА ТРИБУНАХ

ЗЛАТА

Пилинки ліниво танцювали в косих променях світла, що пробивалися крізь брудні вікна під стелею старої арени. Я сиділа на самому верхньому ряду трибун, підібгавши коліна до підборіддя, і намагалася змусити себе дихати. Вдих. Видих. Вдих. Видих.

Не допомагало.

Усередині мене ніби працювала зламана бетономішалка, перемішуючи уламки гордості, півтора року стосунків і безсонні ночі, проведені над кресленнями.

«Вона зручна, Діано. Злата як меблі. Стоїть там, де поставиш… Її файли ідеально лягли в мій проєкт».

Голос Дениса, приправлений самовдоволеним смішком, луною бився об стінки черепа. Я сильніше натягнула на коліна своє розтягнуте чорне худі — вічну броню, яка вчора не захистила мене від удару в спину.

Телефон у кишені джинсів знову завібрував. Він розривався з самого ранку. Я дістала його, жмурячись від яскравого екрана.

@denys_arch: Злато, не роби драми з нічого. Ти все не так зрозуміла.

@denys_arch: Цей грант мені критично потрібен для магістратури. Ми ж команда, забула? Я впишу тебе в подяки. Давай поговоримо.

@diana_sweet: Зай, ти де? Денис місця собі не знаходить. Ти вчора трохи перегнула палицю з тим пуншем. Він же просто п’яний був, бовкнув зайвого.

Я дивилася на ці рядки, і до горла підкочувала нудота. «Ми ж команда». «Впишу в подяки». «Перегнула палицю». Моя найкраща подруга і мій хлопець. Двоє людей, яким я довіряла найбільше, перетворили мене на декорацію у своєму житті. Зручну, сіру декорацію, яку можна пересувати, як заманеться.

Пальці тремтіли, коли я натискала «Заблокувати» на обох контактах. Усе. Кінець епохи хорошої, всепрощаючої Злати.

Раптом важкі вхідні двері внизу зі скрипом відчинилися. Я інстинктивно втиснулася в тінь, затамувавши подих. Сюди ніхто ніколи не приходив у цей час. Це було моє таємне місце, де я могла спокійно малювати ескізи несучих конструкцій, не відволікаючись на галас кампусу.

У зал увійшов він.

Макар Воронов.

Його важко було з кимось сплутати. Високий, плечистий, у своїй незмінній чорній куртці, з якої він зараз різко виплутувався, кидаючи її прямо на брудну підлогу. Навіть звідси, з верхотури, я відчувала ту шалену, темну енергетику, яку він випромінював. Наче оголений провід під високою напругою.

Він підійшов до кошика з інвентарем, дістав старий м’яч.

Бам. Бам. Бам.

Звук ударів м’яча об паркет розірвав тишу залу, б’ючи по натягнутих нервах. Воронов рухався з хижою, агресивною грацією. Кожен його крок, кожен стрибок був сповнений якоїсь лютої сили. Він не просто кидав м’яч — він ніби намагався пробити ним щит.

Я, як архітекторка, завжди мислила лініями та кутами. Траєкторія його кидка була бездоганною параболою. Але те, з якою злістю він це робив… У ньому зараз було стільки ж болю і гніву, скільки й у мені.

Вчора ввечері, коли я летіла зі сходів, саме його руки перехопили мене. Я досі, на якомусь клітинному рівні, пам’ятала тепло його тіла крізь тканину і той глузливий, темний погляд. «Ти нарешті навчилася кусатися?»

Раптом м’яч, зірвавшись із його пальців, зі свистом пройшов крізь сітку. Воронов завмер. Його грудна клітка важко здіймалася. А потім він повільно, дуже повільно повернув голову в мій бік. Прямо в ту точку, де я сиділа в напівтемряві.

Він мене побачив. Чорт.

На його губах заграла повільна, хижа усмішка, яка не обіцяла нічого хорошого.

— Ну привіт, катастрофо, — його голос, низький і хриплуватий, легко долетів до мене крізь порожній простір арени.

Я завмерла, сподіваючись, що він просто піде. Але Воронов підібрав м’яч, затиснув його під пахвою і почав неквапливо підніматися трибунами. Сходинка за сходинкою. З кожним його кроком серце билося все швидше.

Він зупинився на два ряди нижче від мене. Тільки зараз, коли світло з вікна впало на його обличчя, я помітила свіже садно на вилиці і глибокий шрам, що перетинав ліву брову. Але найбільше привертали увагу його руки — кісточки були збиті в криваве м’ясо. Деякі рани виглядали зовсім свіжими.

— Що ти тут робиш, Весно? — запитав він, схиливши голову набік. — Прийшла поплакати в темряві над своєю розбитою ідеальною картинкою світу?

Його тон був знущальним. Він бив точно в ціль, препаруючи мене без анестезії.

— Не твоя справа, Воронов, — мій голос прозвучав хрипко, але я змусила себе випрямити спину. — Йди лупцюй стіни далі. Здається, твоїм кулакам дісталося недостатньо.

Він глянув на свої руки, потім знову на мене. Його очі — темно-карі, майже чорні — зблиснули чимось схожим на інтерес.

— Ого. А мишка, виявляється, вміє показувати зуби не тільки на вечірках, — Макар зробив ще один крок угору, нависаючи наді мною. Від нього пахло вуличною прохолодою, шкірою і ледь вловимим запахом старого паркету. — Знаєш, я вчора ледь не повірив, що ти справді маєш хребет. Коли ти вилила той пунш на Дениса… це було непогано. На четвірочку.

— Пішов до біса, — я відвернулася, відчуваючи, як очі зрадницьки печуть від непроханих сліз. Тільки не перед ним. Тільки не перед головним мудаком університету.