РОЗДІЛ 2. КАПІТАН КАТАСТРОФА

МАКАР

Тикання настінного годинника в кабінеті декана било по мізках сильніше, ніж пульсуючий біль у розбитих кісточках.

Тик. Так. Тик. Так.

Кожна секунда в цьому стерильному, пропахлому старим папером і дешевим кавовим апаратом приміщенні наближала мене до прірви. Я стояв перед масивним дубовим столом, заклавши руки в кишені темних джинсів, і дивився кудись крізь лисину Анатолія Борисовича Ковача. Хребет був напружений до межі, наче натягнута тятива, а щелепа зведена так сильно, що зуби скрипіли.

— Ти розумієш, що це кінець, Воронов? — голос декана був тихим, але в ньому дзвеніла та металева нотка, яку я ненавидів найбільше. Нотка абсолютної влади над моїм життям. — Я закривав очі на твої запізнення. Я закривав очі на твій, м’яко кажучи, зухвалий тон із викладачами. Я навіть закрив очі на ту історію з розбитим вікном у гуртожитку минулого семестру, бо ти, бачите, «приносиш університету спортивну славу».

Він зробив паузу, знімаючи окуляри й втомлено протираючи перенісся.

— Але кривава бійка за гуртожитками в п’ятницю ввечері? Двоє студентів із сусіднього політеху в лікарні зі струсом мозку, а ти стоїш тут переді мною з розбитою бровою і збитими в м’ясо кулаками. Поліцію не викликали лише дивом. Точніше, завдяки тому, що охоронець кампусу виявився моїм старим знайомим і зам’яв справу.

Я мовчав. Правий кулак інстинктивно стиснувся в кишені, нагадуючи про себе різким спалахом болю. Шрам на лівій брові — мій старий супутник — пульсував у такт серцебиттю.

Якби ж цей лисий ідіот у дорогому костюмі знав правду. Якби він знав, що ті «студенти політеху» насправді були вишибайлами від місцевих букмекерів. Що вони затиснули Іллю — мого розігруючого, мого найкращого друга — у глухому кутку і збиралися переламати йому коліна за борги, які він, як останній дегенерат, набрав на підпільних ставках. Якби я не втрутився, Ілля б зараз не просто вилетів з університету — він би до кінця життя ходив під себе.

Але я не міг цього сказати. Здати Іллю означало знищити його. А я своїх не здаю. Ніколи. Це було єдине правило, якого я дотримувався у своєму хаотичному, роздовбаному житті.

— Вони перші почали, — кинув я хрипко, порушуючи тишу. Голос звучав грубо, з викликом, якого я не зміг приховати. — Звичайна чоловіча розмова. Трохи не розрахували силу.

Декан з силою грюкнув долонею по столу. Його обличчя пішло червоними плямами.

— Чоловіча розмова?! Ти капітан «Тилацинів», Воронов! Ти обличчя нашого університету! Через місяць вирішальний скаутинг. Представники національної ліги приїжджають дивитися на вас. На тебе! А ти поводишся як вуличний пес, який зірвався з ланцюга!

Ці слова вдарили під дих. Скаутинг.

Дихання на секунду перехопило, але я не дозволив жодному м’язу на обличчі здригнутися. Баскетбол не був для мене просто грою чи хобі. Це був мій єдиний квиток на свободу. Це був мій спосіб довести всім — від батька, який покинув нас із сестрою багато років тому, до самого себе, — що я чогось вартий. Що я не просто малолітній роздовбай із проблемним характером. Що я можу бути кращим.

— Я зрозумів вас, Анатолію Борисовичу, — сказав я, змушуючи себе знизити тон. — Більше жодних бійок. Я буду ідеальним. Вийду на паркет і порву всіх.

— Не вийдеш, — відрізав він.

Світ навколо раптом зупинився. Кисень зник із кабінету.

— Що? — перепитав я, відчуваючи, як усередині піднімається чорна, неконтрольована лють.

— Я знімаю тебе з ігор, Макаре. Дискваліфікація до кінця семестру. І подаю документи на твоє відрахування.

— Ви не можете цього зробити! — я подався вперед, спираючись понівеченими кулаками на його стіл. Очі декана ледь помітно розширилися, але він не відсторонився. — Команді потрібен капітан. Без мене захист посиплеться.

— Університету не потрібен кримінальник, — спокійно, але жорстко відповів він. — Мені набридло тебе відмазувати. Твої оцінки на дні. Твоя поведінка — суцільна катастрофа. Ти тягнеш рейтинг факультету вниз.

Я закрив очі на долю секунди, намагаючись опанувати себе. Якщо мене відрахують… Якщо скаути не побачать мене на майданчику… Усе, заради чого я рвав жили останні три роки, згорить. Тренування до блювоти, зламані пальці, кілометри пробіжок, безсонні ночі. Усе піде прахом.

— Дайте мені шанс, — мій голос прозвучав глухо. Це було схоже на благання, і я ненавидів себе за це. Але вибору не було. — Будь ласка.

Декан довго дивився на мене. У його погляді не було співчуття, лише холодний розрахунок. Він знав, що я кращий гравець у лізі. Він знав, що без мене шанси на кубок стрімко летять до нуля.

Він відкинувся на спинку крісла і склав руки на грудях.

— Ультиматум, Воронов, — вимовив він повільно, карбуючи кожне слово. — Я притримую наказ про відрахування і залишаю тебе в ростері команди. Але за однієї умови.

Я напружився, чекаючи удару.

— Ти доведеш мені, що здатен бути нормальною, адекватною людиною, а не неконтрольованою машиною для руйнування, — декан потягнувся до теки на столі. — Ти знайдеш собі особистого репетитора. З числа кращих студентів. Підтягнеш усі свої «хвости» до початку скаутингу. І найголовніше — жодного скандалу. Жодної бійки. Жодного приводу для пліток. Ти маєш стати зразковим хлопцем, Макаре. Надійним членом суспільства. Якщо я почую хоча б один шерех у твій бік, хоча б одну скаргу — ти вилітаєш того ж дня. І ніхто тобі більше не допоможе. Зрозумів?